І він, широко розпроставши свої могутні плечі, вдарив коня і перший помчав на північ, де біліли чисті, не рушені ні людською ногою, ні кінськими копитами сніги…
Вогняним смерчем прокотилися половці понад середнім Посуллям, попалили села, спустошили їх дощенту і врешті обложили Дмитрів – чимале городище, розташоване на рубежі Переяславської та Новгород-Сіверської земель. Кончак хотів узяти його з ходу, та дмитрівці встигли зачинити ворота, закласти їхні провушини міцними дубовими балками, а стіни облили водою, і вони на морозі відразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.
Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли неміцно, ковзалися по льоду, тріщали під вагою багатьох тіл, і захисники Дмитрова, озброєні дерев’яними вилами-дворіжками, легко зсували їх набік або просто назад, і вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них ліз.
Кончак лютував. Стояв на пригірку і лихим оком зиркав на городище, що не хотіло здаватися.
– Спаліть його! – вигукнув, окрилений новою думкою. – Закидайте палаючими стрілами! Викуримо урусів із їхніх гнізд!
Сотні вогнистих смолоскипів шугнули через заборола на город. Здавалося, ніщо тепер не врятує його. Однак приметені снігом солом’яні та очеретяні дахи не хотіли займатися.
– Ну що ж, – сказав Кончак, – тоді ми заморимо їх голодом! Я змушу їх їсти собак та котів!
Минув тиждень. Дмитрів мужньо тримався і не думав здаватися. Кончак плюндрував навколишні села, а награбоване багатство та полонених з охороною відправляв у Половеччину.
Жив він у просторій хаті дмитрівського попа неподалік від городища, вставав рано, снідав і йшов до війська, що облягло фортецю. Там вигадував усе нові й нові способи, щоб узяти її, та всі намагання були марні, і він, змерзлий і злий, повернувшись вечором, люто кляв і мороз, і глибокі сніги, і урусів, що не хотіли здаватися, і своїх батирів, котрі, на його думку, проявляли слабодухість та невміння воювати.
– Ждане, ти урус, ти знаєш свій народ і свої звичаї краще, ніж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, і я не тільки випущу тебе на волю, а й дам стільки багатства, що вистачить тобі на все життя! – питав полоненого, якого чомусь уподобав і тримав при собі, доручаючи всілякі домашні роботи – топити піч, носити воду, допомагати кухареві-половцю мити посуд чи рубати дрова.
Ждан тільки здвигнув плечима.
Одного разу здобичники притягнули гурт бранців, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, поділити між своїми родами. Нещасні полонені тулилися один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Серед них виділявся чоловік років сорока п’яти. Він був без шапки, без верхнього одягу – в одній сорочці; на ногах – незвичні для слов’янина половецькі стоптані чирики; борода і чуб – скуйовджені, вкриті памороззю, ліве око запливло синцем, а з розбитої губи сочилася кров. Він тремтів