– Усе?
– Ви знаєте, що більшість чоловіків, які тримають там свій бізнес, – аферисти.
– Я таке казав?
– Авжеж, ви сказали це мсьє Лафаєтту.
– Пані Стірлінг, – почав Ентоні, сповзаючи вниз на сидінні.
– Не хвилюйтеся так, Лоренс цього не чув. Френсіс чув, але в нього там зовсім невеличкий бізнес, тому він не сприйняв це зауваження на свій рахунок.
Авто зрушило з місця.
– Будь ласка, дозвольте запросити вас на обід, – промовив Ентоні. – Я б хотів показати, що насправді не такий негідник, як вам здається. Хоча б на півгодини.
– Гадаєте, вам вдасться так швидко змінити мою думку? – всміхнулася вона.
– Б’ємося об заклад? Покажете, куди краще піти?
Офіціант приніс їй лимонад у довгій склянці. Вона зробила ковток, а тоді відкинулась на спинку стільця й замислено поглянула на море.
– Чудовий краєвид, – промовив він.
– Так, – погодилась вона.
Її волосся шовковими білявими хвилями спускалося на плечі. Взагалі-то Ентоні не подобалися білявки, він віддавав перевагу нетрадиційній красі, за якою приховувалась тонка чарівність.
– А ви не будете пити?
– Мені не можна, – зізнався він, дивлячись на склянку.
– Дружина заборонила?
– Колишня дружина, – виправив він її. – Ні, порада лікаря.
– Значить, учорашній вечір був для вас дійсно нестерпним?
– Я не часто проводжу час у такій компанії, – знизав плечима Ентоні.
– Випадковий гість, значить.
– Мушу зізнатися, що збройні конфлікти лякають мене набагато менше, ніж такі вечірки.
– То ви як Вільям Бут, – промовила вона, і на її вустах з’явилася усмішка, а в очах промайнули пустотливі іскорки. – Як же ви примудрилися потрапити у зону бойових дій Рив’єри?
– Бут? – запитав він і збагнув, що при згадці про невдачливого персонажа книги Во він уперше за весь день щиро всміхнувся. – Гадаю, ви маєте повне право називати мене гірше.
У ресторан увійшла пані, притискаючи до своїх великих грудей маленького песика з круглими очицями-намистинками. Вона пройшла повз столики з якоюсь втомленою упевненістю, так, ніби могла не думати ні про що, окрім місця, куди прямувала. Коли вона нарешті присіла за вільний столик недалеко від них, то полегшено зітхнула. Вона поставила песика на підлогу, він завмер, підібгав хвоста і почав тремтіти.
– Отже, пані Стірлінг…
– Дженніфер.
– Дженніфер. Розкажіть про себе, – промовив Ентоні, злегка нахиляючись уперед.
– Зачекайте, але ж це ви збиралися мені щось розповісти. Точніше показати.
– Справді?
– Так, те, що ви не негідник. І, здається, у вас на це є лише півгодини.
– Он воно що. І скільки часу в мене залишилось?
– Трохи більше ніж дев’ять хвилин, – відповіла Дженніфер, дивлячись на годинник.
– Як гадаєте, я зможу впоратися з цим завданням?
– Ви ж не сподіваєтесь на те, що я