– Річарде, любий, знайомся, пан Бут, – промовила вона без натяку на усмішку. – Він працює над статтею про Ларрі для однієї лондонської газети. Я розповідаю йому деталі й намагаюся переконати в тому, що промисловці та їхні дружини не найнудніші люди у світі.
– Не думаю, що хтось додумається звинуватити тебе у занудстві, Дженні, – промовив він, протягуючи Ентоні руку. – Річард Кейс.
– Ентоні… Бут. Світське життя Рив’єри зовсім не виглядає нудним. Пан та пані Стірлінги чудово мене прийняли, – відповів Ентоні, намагаючись бути дипломатичним.
– Можливо, пан Бут напише кілька рядків і про тебе. Річард – власник готелю на пагорбі, з якого відкриваються найкращі краєвиди. Він завжди у самому серці подій Рив’єри.
– Можливо, наступного разу, коли надумаєте відвідати Рив’єру, пане Бут, ми знайдемо для вас хороший номер, – промовив чоловік.
– Було б чудово, але спершу я мушу дізнатися, чи сподобалося пану Стірлінгу те, що я про нього написав. Раптом мені не дозволять більше сюди приїжджати, – відповів Ентоні, розмірковуючи про те, що вони з Дженніфер говорять сьогодні про Лоренса так, ніби він, невидимий, стоїть між ними.
Того вечора Дженніфер сяяла. Вона випромінювала енергію, яка, на його думку, призначалася лише йому. «Це все через мене?» – запитував він самого себе, дивлячись, як вона їсть. «Можливо, вона просто насолоджується тим, що вирвалася з-під пильного ока чоловіка?» Пригадавши, як зневажливо спілкувався з нею Стірлінг минулого вечора, Ентоні спробував дізнатися її власну думку про ринки збуту, пана Макміллана, королівське весілля, але так, щоб вона не погоджувалася з ним, а говорила те, що думала насправді. Дженніфер мало знала про те, що відбувалося навколо, зате непогано розбиралася у людській природі та щиро цікавилася тим, про що Ентоні розповідав їй, загалом була чудовим співрозмовником. Ентоні на мить пригадалася Кларисса, її уїдливі зауваження про людей навколо та готовність почуватися ображеною за найменшого натяку на зневажливість. Він раптом збагнув, що не отримував такого задоволення від вечері вже багато років.
– Мені вже час іти, – промовила Дженніфер, поглянувши на годинника, коли їм принесли каву та невелику срібну тацю з тістечками.
Ентоні поклав серветку на стіл, відчуваючи страшенне розчарування.
– Ви не можете цього зробити, – промовив він, швидко додавши: – Я все ще не впевнений, що мені вдалося змінити вашу думку щодо мене.
– Справді? Мені здається, річ ось у чому, – вона повернулася, вказуючи тілом на Річарда Кейса, який сидів за барною стійкою з друзями й одразу ж відвів погляд, роблячи вигляд, що не спостерігає за ними.
Дженніфер пильно подивилася на Ентоні, ніби випробовуючи його. І, очевидно, він пройшов цю перевірку, бо вона нахилилася до нього і пошепки запитала:
– Ви вмієте гребти?
– Гребти?
Вони