скроні, але сон усе одно не згадався. Вона багато секунд стукала себе по голові кісточками пальців, щоб розворушити пам’ять, але… марно. Підвівшись, вона бездумно побрела до вітальні замість ванної, увімкнула телевізор і раптом оговталася, коли стала над телекріслом і глянула на порожню коробку від цукерок. Вона дивилася на неї не одну довгу мить, а тоді пригадала сон, повалилася на своє крісло і легенько затремтіла, коли повністю усвідомила, що з’їла соковиту вишеньку в шоколаді вночі й навіть не запам’ятала цього. Вона спробувала пригадати, як кусала її, як відчувала вишневий сік, що поволі виточився на язик, але її пам’ять, як і рот, були порожні. Вона мало не заплакала, коли пригадала, як боролася, щоб розтягнути коробку шоколадних цукерок на два дні, чого раніше в неї ніколи не виходило і що було вдвічі довше, ніж будь-коли, і як вона збиралася залишити останню на ранок, щоб можна було сказати, буцім минуло аж три дні, а тепер її не стало, і Сара навіть не могла згадати, як її з’їла. То був похмурий день у житті Сари Ґолдфарб. Вона ніколи більше такого не допускала, ніколи не намагалася легковажно залишити щось на потім чи на наступний день. Завтра саме про себе подбає. Господь дає нам по одному дню за раз, тож Сара їла цукерки за один день і пам’ятала, як це робила. Вона усміхнулася вродливому ведучому, потягнулася рукою й обережно витягла останню цукерку, соковиту вишню в молочному шоколаді, і поклала її в рот, і зітхнула, коли провела по ній язиком і зубами, відчула кольки нетерплячки в усьому тілі й нетугий вузол у шлунку, а тоді вже не могла далі боротися й загородила зуби в розім’яклу шоколадну оболонку, і натисла трохи сильніше, смаки шоколаду й вишневого соку билися в її роті, а тоді оболонка розійшлася, як води Червоного моря, і полонена вишня випливла на свободу, а Сара Ґолдфарб перекотила її в роті разом з усіма рідинами й смаками, яким вона дозволила повільно підтекти до горла, що вже аж сіпалося, а тоді куснула вишеньку і закотила очі, але недалеко, щоб не пропустити ані секунди дії на екрані. Вона облизала пальці й по черзі витягла перед собою руки, щоб оглянути вишнево-червоний лак, а тоді подивилася крізь розчепірені пальці на екран, а тоді обійняла себе, коли побачила, як виходить на передній край сцени у вишнево-червоній сукні, що так добре сиділа на ній відтоді, як вона скинула вагу, і як шикарно виглядають на її ногах золоті туфлі, і як розкішне волосся спадає так, що аж важко повірити… Ох, мало не забула. Волосся. Волосся має бути вогнисте. Стільки часу минуло відтоді, як воно було вогнисте. Завтра проситиму Аду мені його пофарбувати. Байдуже, що червоне не дуже добре виходить на екрані. Я йду в червоному. Крім туфлів. Крім туфлів, я вся в червоному. Коли спитають моє ім’я, скажу, що я Червона Шапочка. Так і скажу. Гляну камері прямо в те червоне око, що блимає і підморгує, і скажу, що я Червона Шапочка.
Гаррі провів Меріон додому. Повітря вночі було тепле й вологе, але вони не надто зважали на погоду. Вони знали, що надворі тепло й волого, але це знання залишалося просто
