Степан Бандера. Микола Посівнич

ОУН Бандеру рекомендував його товариш Степан Охримович. Ось як характеризує Бандеру цього періоду історик Лев Шанковський: «Незабутнього друга Степана я знав від найменших літ. Я пам’ятаю добре Степана з його гімназійних літ, а потім як студента й завзятого націоналіста. Зустрічав його в сл.[авної] пам.[’яті] Степана Охримовича, мого кузена, сусіда й приятеля, який часто мені говорив: „З цього Степанка будуть ще люди!“ Зустрічав його в сл. пам. Олекси Гасина в Конюхові і пам’ятаю добре дискусії з цим повним внутрішнього горіння українським націоналістом молодшої генерації, який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост Провідника українського націоналізму. Так наші дороги дуже часто сходилися із славної пам’яті Степаном Бандерою, сином незабутнього о. Андрія – оцього революціонера в рясі, який своєму Синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення».

      1929 р. Степан Бандера був учасником першої конференції ОУН Стрийської округи. Спочатку Бандеру призначили відповідальним за загальноорганізаційний стан ОУН у Калуському повіті та роботу студентських осередків. Одночасно він був задіяний у реферантурі (підрозділі) пропаганди. 1930 р. очолював технічно-видавничий відділ, згодом був відповідальним за розповсюдження підпільних видань на західноукраїнських землях. У спогадах його колега Петро Мірчук вказував: «„Як референт кольпортажу (розповсюдження) я відповідаю не тільки за літературу і її правильний кольпортаж, але й за долю кольпортерів, – пояснив нам Бандера. – А тому я мушу особисто провірити, чи запропонована нова сітка безпечна і буде працювати справно“. Така солідність у перевірюванні роботи і таке глибоке відчуття відповідальності за підвладних членів Організації заімпонувала Гасинові, Данчевському і мені і зродила безмежну пошану до Степана Бендери».

      За спогадами Остапа Савчинського, у липні 1929 р. десятеро пластунів транспортували націоналістичну літературу, отриману від закарпатських пластунів: «Останнім йшов С. Бандера… Всі йшли надзвичайно напруженими, бо мали тяжкі наплічники, а їхній вантаж „світив“ на кілька років польської в’язниці. В якийсь момент „Баба“ крикнув чоловому: „Чекай! Де гониш!.. Я далі не піду!.. Бо зараз їхатиму!“ Виявилось, що в кущах лише Степан зауважив замасковану вузькоколійну чотириколісну залізничну платформу („льорку“) лісорубів. Хлопці спільно і легко перенесли її на колію, поскидали на неї свої наплічники і, притиснувши їх пластовими палицями, під спів „Бабиних“ коломийок поїхали-помчали весело далі».

      Зліва направо: Павло Клим, Богдан Чехут, Степан Бандера (01.02.1931 р.)

      1931 року у відання Бандери передали відділ постачання підпільних видань з-за кордону. Того ж року Бандера був призначений референтом пропаганди у крайовій екзекутиві (виконавчому органі) ОУН, яку на той час очолював С. Охримович,