Степан Бандера. Микола Посівнич

постійний брак коштів і діяльність у різних громадсько-політичних організаціях, підпільних УВО та ОУН. Тому він багато пропускав лекції й відповідно отримував гірші оцінки. Лише одного разу професор на практичній роботі з мірництва поставив керівником групи Бандеру. «Любив жарти, мав звичку строїти різні міни і як заходив в кімнату, то казав: „Щось прийшло“. Відповідно й ми любили пожартувати з ним. Раз зателефонував до мене Степан зі Львова, що до нього на пошті є посилка з продуктами, які можуть зіпсуватися. Він просив нас відібрати посилку, зужити ті продукти, які можуть зіпсуватися, а йому залишити, які постоять довше. Приїхати він пообіцяв через 2–3 дні… Печиво ми колективно з’їли. Кури за ноги зв’язали шнурком, перекинули його через гак в стелі і прив’язали до дверей. Вийшло так, що коли рухати дверми, то кури їздили вверх і вниз. З шафи витягли Стефанів костюм і набили його різними лахами, зробивши опудало, а ковбасу причепили у відповідне місце. Степан на другий день мав гарну несподіванку, а ми гарну втіху і причину позбиткуватися над ним».

      У 1930–1931 навчальному році С. Бандера проживав у Дублянах, у студентському гуртожитку (тепер гуртожиток № 5 Львівського національного аграрного університету), у кімнаті № 13, однак на вимогу студентів-поляків українців і євреїв насильно звідти виселили. Шовіністично налаштовані поляки також домоглися заборони українцям харчуватися в студентській їдальні, бо, мовляв, із «бидлом (худобою) з одного начиння не будемо їсти». У відповідь українці заявили, що не будуть відвідувати лекції, щоб не сидіти в одному залі з хамами. Адміністрація змусила студентів-поляків вибачитися за цю образу. Однак українці влаштували неподалік від навчального корпусу свою їдальню в одній із кімнат будинку Йосипа Тушницького. Хоч харчувалися почергово, групками за браком місця, але на своєму стояли до кінця. Спочатку Бандера мешкав в одного сільського господаря Івана Шпіка спільно з Романом Руданським, а згодом – у Романа Колодія. За свідченням Ганни Рудницької, Стефан спав на твердому дерев’яному лежаку під тоненьким покривалом, підкладаючи під голову велике каміння.

      За спогадом Романа Руданського, який мешкав у гуртожитку разом із Бандерою під час навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки, тодішня його поведінка видавалася дуже дивною: «Пригадую собі, як він кілька разів у моїй присутності бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи при тому сам до себе: „Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане! Ти собі занадто вже розібрав!“ Немов сьогодні бачу того 22-річного юнака, який затискав до крови свої пальці, вклавши їх між двері й одвірки, або з допомогою гранчастого олівця, що його він всував поміж пальці. Припікаючи свої руки до скла нафтової лямпи, Степан кричав до себе: „Признайся, Степане!“ І тут же давав собі відповідь: „Ні, не признаюся!“ Одного разу бачив я, як він зібрав розлиту на долівці зупу й примусив себе з’їсти її. „Їж, Степане, –