Андрій, не відходячи від своїх, відповів, що вони втекли з неволі, бо ж тиждень тому їх полонили у Присамарщині і вели тут невільницьким шляхом до Кара-Тебеня. Козаки були налаштовані незлобливо, і один з них гукнув:
– Ану перехрестіться, що це правда!
Трійця шанобливо перехрестилася, і декілька молодих козаків підійшли до них, попрохали заховати шаблі. Хлопці послухалися, сховали зброю, і зав’язалася розмова: чиї вони, хто їхня рідня… Коли Андрій сказав, що він син Федора Підлужного, старший козак схвильовано запитав:
– А батько де зараз? То я й дивлюся, що ти мені когось знайомого нагадуєш… Ми з твоїм батьком у наші молодечі літа погарцювали добряче: і полякам діставалось, і туркам з татарами. А потім Федір пішов в осілі козаки, рани йому дошкуляли…
Андрій мовчки слухав, а як старший закінчив, то він розповів, що батько загинув у тому бою, де їх взяли в невільники.
– Доброю смертю помер твій батько. Пом’янеш його душу, то згадай при цьому про бойового товариша Івана Сірка… Що думаєте далі робити?
– Будемо пробиратися до свого села, бо не знаємо, що там діється і хто живим залишився, – відповів, осмілівши, Андрій.
– Праведна справа, – промовив козак Іван. – Треба владнати все вдома, батька по-християнському пом’янути. Вірно, козаки? – звернувся він до своїх вершників, а потім, уважно глянувши на втікачів, додав: – Ідіть, діти, а надумаєте бити бусурмана та ляхів, то приходьте на Січ, з вас добрі вояки будуть!
Козаки залишили їм харчів на дорогу, показали, у якому напрямку слід рухатися, щоб потрапити на Самарщину, і розчинилися у широкому степовому просторі. А втомлена дорогою трійця, що вже пройшла татарські степи, відшукала собі місце та заходилася обідати козацьким гостинцем – хлібом, салом та сушеною рибою, запивати прохолодною водичкою. У їхніх душах затеплилась надія повернення, тож, не довго засиджуючись, зібралися й пішли далі – все ближче до рідного краю, до близьких людей.
До вечора все було гаразд, обійшлось без пригод, коли чули в степу якісь голоси, то не виявляли себе, а, причаївшись, чекали, поки невідомі проїдуть і запанує тиша. Липнева ніч насунулась швидко, і вечірня прохолода приємно огорнула тіло. Придатне місце для ночівлі знайшли швидко, потім, змочивши ноги мокрою ганчіркою, мерщій полягали спати, щоб дати відпочинок виснаженому тілу.
Уранці, тільки сонечко виглянуло, підживились харчами і пустилися в дорогу. Тут уже їм стали зустрічатися знайомі місця, отже, незабаром доберуться до рідної домівки. Учора перед вечором вони пройшли річку Татарку, і Андрій знав, що попереду рідна Самара, бо почали частіше траплятися густі зарості дубів, ясенів, інших дерев. Серця юних утікачів тріпотіли від близькості домівки, радості зустрічі з рідними.
І ось уже з пагорба видно непересічні краєвиди… Попереду темніли ліси, і частіше стали траплятися озерця та соснові переліски – прикмети їхньої місцевості.
Утікачі з неволі минули стару вербу, зайшли