Весна брала своє, і треба було порати землю, тому із раннього ранку до пізнього вечора всі працювали у полі. Необхідно до Великодня обсіятись, посадити городину і ще зробити безліч господарських справ. Андрій вирішив розповісти одному з прибулих хлопців, Іванові, про свій намір вирушити після весняних трудів на Січ. Треба було зробити ще й підземний лаз із клуні, як порадив Іван, розповідаючи, що в них був такий лаз і вони успішно рятувалися від нападників.
От і почали копати рів глибиною у два аршини від клуні до найближчої яруги, на відстані тридцяти сажнів від садиби. Важка це була праця, але в ній брали участь усі: хтось копав і дбайливо клав глинисту землю в один бік, а верхній ґрунт – в інший, Гриць з Миколкою возили з ліска колоди різних дерев – для перекриття. Прокопали хід і зробили посередині розширення – для того, щоб люди могли розминутися у вузькому ході, а через п’ять аршинів поставили віддушини з випалених усередині дровин і замаскували їх під зрізані дерева. Засипали перекриття два дні, а решту глинозему віднесли подалі від збудованого ходу.
Тепер можна було з льоху, що знаходився у клуні, відсунувши діжку, поповзом через невеликий отвір опинитися далеченько в ярузі, а далі – тільки тебе й бачили! Брат Миколка все рвався першим спробувати пролізти збудованим підземним ходом, але Іван сказав, що він сам першим полізе. Парубок заліз у лаз і хутко зник у його темряві, а Андрій з усіма неспішно пішли до яруги, намагаючись не затоптувати трав’яний дерен, покладений над підземним ходом. Почекали трохи, і от уже замурзане Іванове обличчя виринуло з отвору, і він щасливо вибрався, радіючи, що виліз, а ще більше – з того, що все у них вийшло, як і було замислено. Прикрили лаз дерев’яною заслінкою і замаскували гілками та травою, а Андрій заборонив всім приходити туди, щоб не привертати уваги та не витоптувати траву.
Неспокійно було на серці у Андрія, він усе поривався розповісти Даринці про свої наміри, увесь час відкладав, бо знав, якою це буде несподіванкою для любої дружини.
У селі додалося ще люду – з тих, хто втікав від сваволі польських панів, і ті втікачі селилися або на місцях згарищ, або вибирали собі нове, вільне місце. Так от і прибився до їхнього села коваль Петро з дружиною та малолітньою донькою. Староста дозволив їм оселитися неподалік від церкви, щоб з усіх кутків селянам було зручно ходити до коваля. Усім миром побудували їм хатку, попрацювали й на спорудженні кузні, бо ж, як зауважив староста, кузня всім необхідна.
Через тиждень кузня вже попихкувала димком, а молодий коваль з дружиною ладнали привезений реманент, і звідти доносилося цокотіння молота. Андрій з Даринкою швидко зійшлися з молодою сім’єю і вже побували в гостях у Петра і Варвари.
Напередодні розлуки
Великдень був цього року раннім, і працьовиті господарі вже встигли впоратися на полях. У Підлужних ішла підготовка до великого свята. Андрій