Присмак волі. Володимир Кільченський

це відчувалося тільки спочатку. Коли щелепи судомно запрацювали, утікачі вже не думали про те, що то за харч. Не було нічого, окрім бажання наситити виснажений організм, який мав потребу в їжі, щоб вижити. Взяли міхури з водою і запили цей нехитрий татарський харч, аж тут почувся стогін татарського дозорця, з вини якого поклали свої голови двоє його товаришів. Андрій різко схопився і, розвертаючись на голос, вихопив криву шаблю, проте усвідомив, що це прийшов до тями побитий камінням дозорець, і мовчки опустився на коліна. Вирішили не добивати пораненого, а лишити його на розсуд долі. Зв’язали йому ноги, щоб не міг вчасно оповістити своїх, та закрили рота якимось лахміттям з речей забитих. Орися збиралась у дорогу, а хлопці оглядали коней, бо вирішили продовжувати свій шлях на волю кіньми. У цьому були і свої переваги, і недоліки, тому Андрій знову їхав попереду сажнів за сорок, а друзі рухались за ним, оглядаючи степ, підсвічений місяцем, який допомагав вибирати шлях.

      Швидко їхати не було можливості, адже існувала небезпека натрапити на яму і тоді коротконогий татарський кінь міг пошкодити ногу. А головне, що у них тепер є зброя, вони на волі, і їхні груди, вдихаючи повітря, відчували запах рідного степу, запах життя та надії.

      Андрій не забував про свою кохану Даринку. А зараз, коли відкрилася можливість вибратися з пекла, в якому опинився, хлопець усе сильніше вболівав за її долю, за життя їхнього первістка, матері, братика, сестрички, а що батька немає на світі, він уже знав. Треба будь-що дістатися живими до своєї хати, і тоді вони з Даринкою забредуть у такі землі, де їх ніхто не дістане. Будуть жити, любитися та ростити своїх діточок, про яких вони так мріяли. Андрій помітив, що стали меркнути зірки і попереду посвітлішало небо. Наставав день.

      Треба було вирішувати: або заховати коней, прив’язавши їх до дерев, і продовжити шлях вночі, або відпустити на волю, щоб не привертати через них увагу до місцевості, де втікачі знайдуть денний притулок. Згуртувались, порадились і вирішили відпустити коней, а самим, набираючись сил на денних привалах, пішими вночі добиратися додому. Неохоче хлопці розпрощалися з кіньми, вдаривши їх по крупах, а ті, відчувши волю, зникли у високій, вкритій вранішньою росою траві. Швидко наближався день, тож, примітивши попереду якийсь чагарник, друзі попрямували туди, пригинаючись у траву, що сягала їм до плечей.

      Знайшли непримітне густе місце і, щоб не робити слідів, обережно залізли у хащі терену та кущів дикого винограду. Знову почастувалися татарською їжею і стали міркувати, куди вони вже дійшли, чи безпечно їм рухатись удень, чи ще тут можуть блукати татарські роз’їзди або пастухи, які, пасучи овець, заходять досить далеко. Вирішили після такої жахливої ночі переждати до вечора, а назавтра вже хоч приблизно дізнаються, де вони перебувають, і спробують іти на північ навіть удень, орієнтуючись по сонцю, по наростах моху на старих деревах – вони, хоч і рідко, а все ж зустрічалися в низинних місцях. Заснули сном блукаючих мандрівників, котрі ні про що і не мріяли, окрім відпочинку для тіла,