Почекали, поки водичка знову набереться в майже чудодійну дучку, набрали води, скільки помістилося до дірки в міхурі, і на відстані десяти сажнів один від одного тихцем попрямували до верху ярка, де у схованці їх чекала Орися. Благополучно діставшись до призначеного місця, хлопці прошмигнули покотом попід гілками до неї. Знесилена дівчина припала до води, забувши про все на світі, а тільки вгамувавши спрагу, поглянула на хлопців, і сльози вдячності покотилися з її очей.
– Не плач, рідненька, – промовив Тиміш і пригорнув дівчину до себе, цілуючи її заплакані щоки.
Орися заспокоїлась, і хлопці, прилаштувавшись з обох боків коло неї, заснули, ніби провалилися в безодню.
Через деякий час, майже одночасно, всіх розбудили якісь голоси та тупотіння коней. Андрій вирішив обережно вилізти зі схованки, щоб подивитися, що то за вершники знаходяться неподалік. Через деякий час повернувся і зауважив, що це не схоже на козаків, мабуть, їх шукають або ж татари знову вирушили на промисел по степах. Утікачі вирішили відсиджуватися до ночі і рухатися манівцями, не виходячи на биті шляхи.
Надворі зсутеніло, і вони стали збиратися в дорогу. Гуртом вирішили, що коли побачать у степу одинокого озброєного татарина, а то й двох, то треба в слушну хвилину напасти та захопити зброю, бо без неї вони, як ті вівці, беззахисні, і якийсь звичайний пастух їх пов’яже або ж порубає.
Андрій ішов попереду кроків за десять, а друзі прямували за ним, оглядаючись і присідаючи, щоб побачити, чи не йдуть за ними переслідувачі. Андрій відчув попереду сирість, напевне, від якоїсь річки, а ще – запах вогнища, що в’їдливо став лоскотати в носі, нагадуючи про порожній шлунок.
Зупинившись, хлопці залишили Орисю в безпечному місці і поповзом, обходячи півколом, стали наближатися до тих, хто запалив оте вогнище. Найгірші передчуття таки справдилися: біля вогнища сиділи татари, а неподалік видно було їхніх стриножених на випасі коней. Хлопці повернули назад, не здіймаючи галасу, і стали гадати, як їм вчинити, щоб не покласти своїх голів. Войовничий інстинкт штовхав їх на ворога, проте відсутність хоч якоїсь зброї стримувала: вони могли загинути в сутичці. Вирішили повернутися до Орисі та почекати. «А може, вони вляжуться спати?» – подумав Андрій, і хлопці стали готуватися до нападу. Вкотре попідв’язували своє обірване вбрання, оглянули нікчемні чоботи, навибирали замашного каміння і, притулившись спинами