Зима закінчувалась, і треба було готуватися до сівби, а тільки підсохне – починати спорудження своєї хати. У Андрія з приходом тепла все більше свербіли руки до роботи. Коли він після Благовіщення вирішив поговорити з батьком про нову хату, Федір безпорадно розвів руками, сказав, що у них уже новий управитель землі від князів Острозьких, тож він поїде питати дозволу на закладку обійстя. Проте через тиждень дозвіл уже було отримано. Князі дозволяли розширювати хутори і села, щоб побільше люду розселялося по їхніх землях.
Андрій немов літав на крилах, був безмежно щасливий, бо одного теплого весняного дня Даринка повідомила йому, що у них має бути маля, появи якого чекали на початку зими…
Після Великодня хлопці дружно взялися за роботу – вирівняли землю під будівництво і загатили те місце дерев’яними «бабами» з колод. На допомогу Тиміш привів ще молодих хлопців, і хата за тиждень піднялася вище пояса, а через місяць уже стояв зруб. Устим Дубовик спорудив піч, і на тому будівництво зупинили: очікували косовицю, щоб покрити стріху соломою, а тоді вже мали закінчувати все всередині. Андрій тим часом займався спорудженням загону для худоби та іншої живності, а Даринка в обідню пору приносила коханому чоловікові різні страви у горнятках.
Усе складалося добре і в Тимоша. Він не раз говорив Андрієві про те, що невдовзі засилатиме сватів до Орисі, бо їм теж уже хотілося пов’язати своє життя парою.
Криваве збіжжя
Косовиця підходила до кінця, і люди поспішали впоратися, щоб літні дощі не намочили скошене збіжжя. З самого ранку до пізньої ночі гупали ціпи по селу, вибиваючи зерно з колосся нового врожаю. Андрій з батьком спішили у поле, щоб встигнути доваляти ячмінь і зробити снопи. Робота йшла успішно, учотирьох уже й закінчували в’язати, як почули зі сторони села шалений гавкіт собак та розпачливі вигуки людей. Усі, хто працював на полях, кинулись ловити своїх коней і, зібравшись гуртом, помчали до села, звідки вже було чути загальний крик, змішаний з ревом худоби, верещанням свиней і безладним скавучанням собак.
Улетівши в село, побачили, як ледь не з кожного двору ногайці (татари з приазовських степів) виводили зв’язаних людей, нещадно підганяли їх канчуками. Гнали й худобу. Повсюдно точилась смертельна бійка між скуластими ногайцями та поселянами. Федір гукнув хлопцям, щоб мчали до свого дворища рятувати сім’ю, а сам поскакав до церкви, звідки також долинали крики.
Незабаром він був уже там. Побачив, що декілька десятків татар насідали на жменьку козаків, які, стоячи спинами до церкви, відбивалися від нападників. Староста Підлужний підскочив до ватаги оскаженілих