Передні дозорці чекали на головний загін козаків, бо попереду виднілись згарища села і чулося поодиноке ревіння худоби: мабуть, нікому було її доглянути. Розтягнувшись ланцюгом, козаки пронеслись селом, та, не зустрівши нікого – ні своїх, ні чужих, поспішили далі на південь, а при дорозі надибали на декількох дідів. Ті розповіли: «У селі вже нікого не знайдете. Хто встиг – забігли подалі від лиха, а ті, хто захищався, свої голови поклали. Бусурмани награбастали здобичі та, пов’язавши християн, учора ввечері пішли на південь, у свої степи».
Грищенко зібрав десятників і мовив, що вцілілі козаки і ті, хто може тримати шаблю, повинні спробувати визволити свій люд. Серед тих, хто приєднався до великокозирщанських козаків, були Іван та Гриць із Михайлівки. Пройшовши ще верст із десять, вирішили зробити зупинку, щоб упорядкувати себе і коней, порадитися, як наскочити на ворога зненацька, яким шляхом іти, щоб захопити «язика» і дізнатися про зворотний шлях заброд. Грищенко послав на південний напрямок нічних шибайголів, які не бояться пошастати вночі. Може, якийсь татарин попадеться, а може, пощастить натрапити на ворогів, і тоді вже не спускати з них очей і при слушній нагоді визволити бранців-земляків.
Полон
Андрій прийшов до тями від якогось гойдання, галасу і татарських голосів. Підвівши голову, побачив, що підвішений у пологу. Пробував вилізти, та відчув, що руки і ноги у нього зв’язані сиром’ятною мотузкою. Став пригадувати, що з ним могло статися, і застогнав від безпорадності, пригадавши останні хвилини бою з татарами. Умить згадав, як упав батько, як вони пробували вирватися з кола нападників. Ніяк не міг зрозуміти, яким чином опинився в полоні бусурманському. Та ще й везли його, ураженого…
Наставав вечір, і гортанні крики татар дали знати, що треба зупинятися на ночівлю. Підійшов молодий татарчук і, радісно засміявшись, став опускати Андрія в пологу до землі. Хлопець дивився на татарина, помітив свіжу рану на щоці від леза шаблі, перев’язане плече і став гарячково пригадувати, звідкіля він його знає. Потім відразу згадав, як він ледве не зарубав цього татарчука біля Тимошевої хати. А той, доброзичливо посміхаючись, розв’язав Андрієві ноги і став щось говорити та показувати руками у бік величезної юрби людей. Хлопець уже зрозумів, що то полонені і що він, коли оговтається, також буде там – з викрученими назад руками. Він ітиме разом з іншими полоненими у поганську землю, в рабство, звідки мало хто повертався.
У голові роїлися сотні думок, які плутались, і не вірилося, що це трапилося саме з ним… А як же батько? Що з Даринкою? Чи вдалося матері з малими сховатися від нападників?..
Голова гула від болю, а серце рвалося на волю, до Даринки, до рідного дому. Підійшов знову татарчук і, глумливо засміявшись, кинув на траву шматок конини. Зголоднілий Андрій кивнув татарчукові, мовляв, він їстиме, нехай тільки розв’яжуть руки. Бусурман виконав це