Я безпорадно дивилась на неї.
Це що, якесь підступне запитання?
– Я… Я так далеко не заглядала. Відтоді як втратила роботу, я просто… – Я ковтнула повітря. – Я просто хочу знову працювати.
Звучало жалюгідно. Хто це йде на співбесіду, навіть не знаючи, чого саме хоче? З обличчя місіс Трейнор можна було зрозуміти, що вона думала те саме.
Вона відклала ручку.
– То, міс Кларк, чому я маю взяти на роботу вас, а не попередню, скажімо, кандидатку, в якої кілька років досвіду роботи з квадриплегіками?
Я подивилась на неї.
– Гм… як по щирості, не знаю. – Мої слова зустріли мовчання, тому я додала: – Думаю, вам вирішувати.
– Ви не можете назвати жодної причини, чом я маю вас найняти?
Переді мною раптом пропливло обличчя моєї матері. Я не могла в’явити, як повернусь додому у рваному костюмі після чергової невдалої співбесіди. А за цю роботу платили більше, ніж дев’ять фунтів за годину.
Я випросталась.
– Гаразд… Я швидко вчуся, ніколи не хворію, живу по той бік замку, і я сильніша, ніж здаюся. Думаю, я доволі сильна, щоб допомогти перенести вашого чоловіка…
– Мого чоловіка? Ви не з чоловіком моїм працюватимете. Із сином.
– З вашим сином? – закліпала я. – Гм… Я не боюся важкої роботи. Я розуміюся з різними людьми, і… я роблю чай «вищого ґатунку». – Я почала верзти дурниці, щоб чимось заповнити тишу. Думка про те, що мовиться за її сина, приголомшила мене. – Тобто тато вважає, що це не найкраща рекомендація, та як знати з мого досвіду, майже не існує таких речей, яким не можна зарадити з допомогою доброї чашки чаю.
Місіс Трейнор якось дивно на мене глянула.
– Пробачте, – швидко залепетала я, зрозумівши, що сказала. – Я не стверджую, що параплегію… квадриплегію… вашого сина… можна зцілити чашкою чаю.
– Маю сказати вам, міс Кларк, що цей контракт не на постійній основі. Лише на півроку. Ось чому зарплата… відповідна. Ми хотіли залучити підхожу людину.
– Повірте мені, коли ви пропрацювали кілька змін на птахофабриці, то навіть робота у в’язниці Ґуантанамо здається привабливою.
«Стули писок, Луїзо», – я закусила губу.
Але місіс Трейнор, здавалось, не помітила. Вона згорнула теку.
– Мій син Вілл попав у ДТП майже два роки тому. Йому потрібен цілодобовий нагляд, більшу частину якого забезпечує кваліфікований медбрат. Нещодавно я повернулася на роботу, тож доглядальниця повинна бути тут протягом дня, щоб підтримувати Віллові компанію: годувати й ставати йому в помочі всюди, де буде потрібно, слідкувати, щоби з ним нічого не сталося. – Камілла Трейнор опустила очі й додала: – Вкрай важливо, щоби поруч із Віллом була людина, яка усвідомлює цю відповідальність.
Усе, що вона сказала, навіть те, як вона виокремлювала слова, здавалось, натякало на мою недалекість.
– Зрозуміло, – промовила я й почала збирати свою сумку.
– То ви хочете працювати?
Це було так несподівано,