Мої батьки зійшлися в тому, що теперечки молоді люди ніколи не простягають руку, а колись про «Hi!»[7] або ще гірше – повітряний поцілунок – ви б і думати не сміли. Ця жінка не була схожа на ту, яка зрадіє повітряному поцілункові.
– Добре. Заходьте! – Поручкавшись, вона хутко вихопила свою руку, але затримала на мені погляд, немов оцінюючи. – Заходьте, будь ласка. Поговоримо у вітальні. Мене звати Камілла Трейнор.
Вона здавалася втомленою, неначе того дня вимовляла ті самі слова вже багато разів.
Я пішла за нею до величезної кімнати з панорамними вікнами від стелі до підлоги. Важкі штори спадали елегантними складками з масивних карнизів із червоного дерева, а долівка була вкрита перськими килимами з вигадливими узорами. Пахло бджолиним воском і антикварними меблями. Повсюдно стояли невеличкі елегантні поліровані столики з декоративними скриньками на них. На якусь мить я задумалась, куди ж Трейнори ставляють свої чашки з чаєм.
– Отже, вас скерувала Служба зайнятості, так? Сідайте.
Поки вона гортала теку з документами, я нишком роззиралась у кімнаті. Я гадала, будинок буде схожий на притулок для літніх людей: довкола підйомники, щойно витерті, чисті поверхні. Але він скидався на страшенно дорогі готелі, від яких віяло аристократією, і був заповнений улюбленими речами, що самі собою здавалися цінними. На серванті стояли світлини у срібних рамцях, але надто далеко від мене, щоб розгледіти обличчя. Поки жінка переглядала папери, я підсунулася, щоб спробувати краще роздивитися їх.
І саме тоді я це почула: звук від шва, що тріскає, – таке ні з чим не сплутаєш. Я глянула вниз: шов, який з’єднував два шматки тканини на моїй правій нозі, розійшовся, і з клаптів по краях звисали шовкові торочки. Ураз я відчула, як моє обличчя взялося червенем.
– Отже… міс Кларк… ви маєте досвід роботи з квадриплегіками?
Я повернулась до місіс Трейнор, вигнувшись так, щоб мій піджак якнайбільше накрив спідницю.
– Не маю.
– Ви довго працювали доглядальницею?
– Ну… Насправді я ніколи цього не робила, – мовила я й, неначе почувши у вусі голос Саїда, додала: – але певна, що можу навчитися.
– Ви знаєте, хто такий квадриплегік?
Я запнулася.
– Коли… ти застряг в інвалідному візку?
– Можна й так сказати. Існують різні ступені квадриплегії, але в даному випадку йдеться про цілковиту втрату рухомості ніг і дуже обмежене використання п’ястків та рук загалом. Вас це не обтяжить?
– Ну, певне що не так, як це обтяжує його! – Я всміхнулась, але обличчя місіс Трейнор було невиразним. – Перепрошую, я не хотіла…
– Ви кермуєте автомобілем, міс Кларк?
– Так.
– З водійськими правами все гаразд?
Я кивнула.
Камілла Трейнор щось позначила у своєму списку.
Шов і далі розходивсь. Я бачила, як розпірка невблаганно повзе догори по моєму стегну. Отакечки, доки піднімуся,