Такий хронологічний поділ, хоч який він вірогідний та корисний для початкової орієнтації, утім недостатній, щоб логічно відтворити таку собі «еволюцію» (чи занепад) філософської думки Платона, сократичної на початку та догматичної у старості.
До згаданого слід додати, що навіть постать, власне, Сократа відтворена неоднорідно в різних діалогах, де він постає, чи то пак постають погляди, яких він дотримується і які від діалогу до діалогу докорінно різняться між собою. Тому відмінність у діалогах варто тлумачити не лише й не скільки як наслідок послідовного «еволюційного процесу», а зважаючи на те, як відрізняються між собою співрозмовники, обставини та питання, що обговорюються в цих діалогах. Водночас слід мати на увазі, попри їх калейдоскопічне різноманіття, що ці діалоги все-таки є творами одного автора, де висловлено цілісні погляди, хоч і не систематичні, тому цілком слушно аналізувати їх усі, аби визначити головні риси цих філософських думок.
1.3. Чи існує «філософія Платона»?
У діалогах наявні теоретичні блоки, до яких автор повсякчас повертається, що є сталими та взаємно перегукуються, відносно відмежовані від решти різноманітних тем, відтворених у діалогах та представлених у вигляді гомологічних об’єктів, що порівнюються, консенсусу між співрозмовниками з певного наукового середовища. Ці блоки можна спробувати поєднати хоча б схематично:
критика панівних у грецьких póleis режимів, демократії та олігархії («Горгій», «Держава», «Закони»), де запропоновано докорінну соціополітичну реформу у двох різних варіаціях («Держава», «Закони»);
теорія про душу, її поділ на частини та безсмертя («Федон», «Держава», «Федр», «Тімей», «Закони»); етику евдемонізму, за якою моральна справедливість є необхідною та достатньою умовою для того, щоб досягти щастя;
теорія ідей як вічних об’єктів, які можна тільки думати і які є ніби «моделями» емпіричної дійсності («Федон», «Держава», «Парменід», «Софіст», «Тімей»);
теорія діалектики як способу пізнання ідей та упорядкованого сприйняття дійсності («Держава», «Федр», «Парменід», «Софіст»);
зрештою, можна вирізнити радше схематичну структуру філософської думки, а не чітко окреслений теоретичний блок. Ідеться про постійну схильність Платона до дворівневої поляризації, високе/низьке, сфери існування, думки та поведінки. Через таку схильність виникають полярно відмінні між собою пари, як-от бути/ставати, один/багато, вічність/час, правда/кривда, наука/переконання, добрий/лихий; складові з цих пар тяжіють до того, аби систематично поєднуватись, приміром, вічність, наука, істина, чеснота можуть поєднуватись тільки з поняттям «бути», а тим часом зі «ставати» – поєднуються їхні протилежності.
Такому полярному способу мислення, що, безсумнівно, сформувався під впливом Парменіда та Зенона, Платон додає ще й нахил до того, аби вставляти між протилежними поняттями третю складову, посередницьку,