Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворіла, цілком можливо, і тому, напевно, варто було б поїхати до Відня, але стара тітка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоєму, я міг би, відволікаючись від усього іншого, піти до директора і без усмішки розповісти про тітку Клару? (Звичайно, тут знову не обійшлося без знання людей, у кожного єврея є своя тітка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немає більше в ній потреби. Нехай вмирає, вона ж не одна, при ній Оскар. До речі, хто такий Оскар? Тітка Клара – це тітка Клара[99], але хто такий Оскар? Хай там як, а він при ній. Сподіваюся, він хоча б не захворіє, цей вимагач спадщини.

* * *

      Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечірніх листів не стосується, але цього (як я висловився: спокійного) занепокоєння, якщо вже воно виникло, їм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобі завтра або післязавтра (Оттла вже сьогодні пішла по паспорт), чи зумію ще в цю суботу приїхати в Ґмюнд (для Відня на цьому тижні так чи інакше вже пізно, адже квиток на недільний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти відповіси мені теж по телеграфу, чи приїдеш. У будь-якому випадку я ввечері піду на пошту, щоб ти скоріше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижні приїхати не зможу. Тоді я не чекатиму відповіді телеграфом, і все інше ми обговоримо листом (наступні чотири тижні зустріч, звичайно, залежить від того, куди саме за місто ти поїдеш, можливо, занадто далеко від мене, ну, а тоді ми, напевно, цілий місяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Ґмюнді». У цьому випадку чекаю відповіді: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Ґмюнді». В обох останніх випадках, отже, все домовлено, жодних інших телеграм не потрібно (ні, щоб ти не сумнівалася, що твоя телеграма отримана, я надішлю підтвердження), ми обоє їдемо в Ґмюнд і побачимося ще в цю суботу або в неділю. Звучить усе це дуже просто.

* * *

      Майже дві години змарновано, довелося відкласти лист. Тут був Отто Пік. Я втомився. Коли ж ми побачимося? Чому за півтори години я всього разів три почув твоє ім’я? Навіть якщо хтось згоджується, визнаючи, що був у Відні, але нікому не говорив, то хіба наше спільне пробування не було «спілкуванням»? Де ти? На шляху до села, де стоїть хатина? Я теж у дорозі, і шлях цей довгий. Тільки не гризи себе через це, будь ласка, так чи інакше, ми в дорозі, а більше ніж виїхати все одно неможливо.

(Прага, 4 серпня 1920 р.) Середа

      Те, що ти пишеш із приводу моєї поїздки (čеkáš, azto Tobĕ bude nutné[100]), я краще пропущу, по-перше, це вже застаріло, по-друге, завдає болю, утім, тут і виправдання, чому вечірні суботні та ранкові недільні листи були сповнені такого відчаю. І, по-третє, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранці в понеділок, схоже, ще не отримала, сподіваюся, третя прийде вчасно.)

      Відчай з приводу листа батька я розумію лише стільки, скільки будь-яке нове підтвердження таких довгих, страшно болісних узаємин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаєш. Навіть