не поїхав?» Я не розумію музики, але цю музику, на жаль, я розумію краще за всіх музикантів. Я не міг поїхати, бо не можу брехати на службі. Себто я можу брехати і на службі, але тільки з двох причин – зі страху (це, отже, чисто службова справа, вона з цієї сфери, тут я брешу без будь-якої підготовки, навмання, натхненно) або в разі крайньої потреби (то тобто коли «Ельза» справді захворіє, – Ельза, Ельза, не ти, Мілено, ти не можеш захворіти, ось це була б уже крайня потреба, про неї я і думати не хочу), – отже, в разі потреби я збрешу, оком не моргнувши, тут не потрібні жодні телеграми, над бідою вже не владне ніяке бюро, тут я поїду з дозволу або без нього. Але у всіх випадках, коли в числі причин для брехні найголовнішим буде щастя, потреба і щастя, я не зможу збрехати, не зможу – точно так само, як не зможу підняти двадцятикілограмову гирю. Якби я прийшов з телеграмою про Ельзу до директора, вона напевно випала б у мене з рук, а коли випала б, я напевно на неї, на цю брехню, наступив би, а коли наступив, напевно зараз же вибіг з директорського кабінету, ні про що не попросивши. Ти зрозумій, Мілено, бюро ж не просто дурний заклад (він, звичайно, і нерозумний теж, дурості в ньому хоч відбавляй, але не про це зараз мова, до того ж воно більше фантастичне, ніж нерозумне) – воно ще й все моє колишнє і нинішнє життя, я можу, звичайно, від нього відкинутись, і це, можливо, було б зовсім непогано, але поки це все-таки моє життя, я можу розпоряджатися ним безладно – працювати абияк (що я і роблю), без кінця ухилятися (що я і роблю), при всьому при цьому гнути кирпу (що я і роблю), спокійно приймати як належне найдоброзичливіше ставлення до себе, яке тільки можливе в бюро, – але раптом збрехати, для того щоб зірватися з місця і, як вільна людина (це я, звичайнісінький найманий службовець!), поїхати туди, куди мене жене «всього лише» елементарне серцебиття, – ні, так брехати я не можу. Але що я хотів тобі написати, ще перш ніж отримаю твій лист, – це ось що: я на цьому ж тижні виправляю собі новий паспорт або, в усякому разі, зроблю лад у старому, щоб приїхати по змозі без зволікання, коли буде необхідно.
* * * Перечитав усе і зрозумів, що зовсім не те хотів сказати і що, отже, ніякий я не «сильний», якщо не зумів сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мірою, ніж змогла б людина, яка вважає (а така більшість чиновників), що всі до неї несправедливі, що вона надсаджується на роботі (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Відень!), що бюро являє собою якусь зле керовану машину (він би робив це багато краще), що в цій машині він, через цю безглуздість управління, працює не на своєму місці: він, за його здібностями, най-най-чільніше колесо, а мусить працювати най-най-меншим коліщатком і т. д.; а для мене бюро – як це було і зі школою, гімназією, університетом, сім’єю, з усім взагалі – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумілим мені чином пов’язаний, хоча вона мені більш чужа, ніж ті люди, що їдуть зараз, я чую, на автомобілях Ринґом. Чужа вона мені до божевілля, але саме
