У кожнім разі цей твій лист – як одужання, бо ж під колишніми я був похований заживо і все ж намагався лежати якнайтихіше, тому що думав – а що, коли я і справді мертвий.
Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як міг, готувався це винести, коли воно прийде; і ось воно прийшло, і, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене і не підкосило. Але те, що ти пишеш про твій стан узагалі і про твоє здоров’я, геть жахливо – і набагато сильніше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторію, – а раптом там і справді станеться диво, принаймні фізичне чудо, тобою очікуване; я, до речі кажучи, настільки сповнений віри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузі природа, спокійно довіряю лісу, озеру й дієті; утім, тільки б не було чогось іншого.
Коли я знову і знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про своє сьогодення та майбутнє, про свого батька, про мене, то врешті-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобі одного разу з чудовою ясністю: справжнє твоє нещастя – я, я і ніхто інший (причому – застережуся – лише зовнішнє нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже місяці три тому поїхала з Відня, а якщо не три місяці тому, то вже зараз напевно. Ти не хочеш їхати з Відня, я знаю, ти і без мене не хотіла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиної високості, можна пізнати моє значення для світу твоїх почуттів у тому, що я полегшую тобі можливість залишатися у Відні.
Але до чого заходити так далеко і вкидатися в такі складні тонкощі – досить обмежитися одним очевидним міркуванням: ти вже кидала одного разу свого чоловіка і тим легше могла б кинути його зараз, коли обставини тиснуть багато сильніше, – але, звичайно, ти кинула б його тільки заради того, щоб кинути, а не заради якоїсь іще іншої людини.
Але всі ці міркування ні до чого не ведуть – хіба що до більшої відкритості.
Два прохання, Мілено: одне маленьке й одне велике. Маленьке: покинь розбазарювати марки, навіть якщо ти й далі слатимеш марки, я більше жодній людині не віддам. Я підкреслив це прохання червоно-блакитним, себто, щоб ти знала надалі, я вимагаю цього з усією суворістю.
Велике прохання: покинути листуватися з Максом, я не можу попросити його до пуття. У санаторії-бо дуже добре, якщо по візиту до хворого спитати по секрету у коридорі доброго лікаря, як насправді почувається «наш пацієнт». Але навіть у санаторії хворий, напевно, скрегоче зубами на двері.
Ці речі я, звичайно, з радістю забезпечу. Тільки, по моєму, краще б купити трико у Відні, адже для нього, мабуть, знадобиться дозвіл на вивезення (недавно у мене на пошті навіть книги не прийняли без дозволу на вивезення, хоча в сусідньому поштовому відділенні їх потім спокійно прийняли), утім, напевно, в магазині знають, що потрібно робити.