Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

сильніші, вони б мене не втримали, не тому що я сам сильний, а тому що занадто слабкий, щоб дозволити їм утримати себе) я вже писав, для цієї поїздки мені довелося б вдатися до брехні, а брехні я боюся, не як чесна людина, а як учень. Крім того, є у мене таке відчуття – принаймні передчуття, – що одного разу мені, чи заради себе самого, чи заради тебе, неодмінно, неминуче доведеться їхати до Відня, а вдруге я не зможу збрехати навіть і як гультяй – учень. Ця можливість майбутньої брехні – мій резерв, ним я живу, так само як і твоєю обіцянкою в потребі відразу ж приїхати. Тому-то я і не приїду зараз; замість реальності цих двох днів (будь ласка, не змальовуй їх, Мілено, це майже катування для мене – ще не злидні, але безмежна жага) – замість реальності цих двох днів я маю їхню невпинну можливість.

      А квіти? Вони, звичайно, вже зів’яли? З тобою бувало коли-небудь, щоб квіти потрапляли «не в те горло», як мені ці? Жахливо неприємне відчуття.

      У твою суперечку з Максом я не втручаюся. Тримаюся осторонь, визнаю кожному рацію і почуваюся ніби в схованці. Ти, безперечно, маєш слушність у всіх своїх міркуваннях, але тепер спробуй встати на його місце. У тебе є батьківщина, і ти можеш її знехтувати (можливо, це і найкраще, що можна з нею зробити, – особливо якщо врахувати, що те, що в ній можна знехтувати, зневажити все одно неможливо). А у нього батьківщини немає і тому нехтувати йому нема чого, і він увесь час має думати про те, як би її знайти і побудувати, – весь час: чи знімає він капелюх із цвяха, чи лежить на сонці в басейні або пише книгу, яку ти перекладатимеш (тут він, напевно, ще найменш напружений – але ж ти, бідолашна, кохана моя, яку роботу ти завдала собі на плечі з почуття провини, я бачу, як ти горбатієш над цією роботою, шия гола, я стою за тобою, а ти і не скажеш, – будь ласка, не лякайся, якщо відчуєш дотик моїх губ, бо це не поцілунок, то лише безпорадне моє кохання), – ех, Макс, він увесь час повинен про це думати, навіть коли пише тобі.

      І ось що дивно: в цілому справедливо проти нього боронячись, у деталях ти йому піддаєшся. Він явно писав тобі про моє життя з батьками і про Давос. Усе це не так. Звичайно, жити разом з батьками – це дуже погано, причому погано тут не тільки проживання пліч-о-пліч, але й ціле життя, саме занурення в це коло доброти і любові (ах так, не знаєш ти мого листа до батька), борсання мухи на клейкій стрічці, – але, між іншим, у цьому є і свої очевидні переваги, один бореться під Марафоном, інший за обіднім столом, бог війни і богиня перемоги панують усюди. До того ж просто так, механічно взяти і переселитися – який у цьому сенс, особливо якщо й далі обідати вдома, що зараз для мене, звичайно ж, найкраще. А про Давос поговоримо наступного разу. Якщо я і хотів би, щоб Давос чимось мені прислужився, то, від’їжджаючи, не проти був би дістати поцілунок.

(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота, трохи пізніше

      Як не крути твій сьогоднішній лист, такий милий, такий відданий, який приніс мені стільки радості і щастя, – це таки «лист рятувальника». Мілена серед рятувальників! (Якби я був серед них, чи була б вона тоді вже зі мною? Ні, якраз тоді, напевно, ні.) Мілена поміж рятувальників