вулиці пройшли якісь твої знайомі, ми озирнулися і провели їх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла і про Красу
[95] (він не в Празі, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нічого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на мені. Потім ми були в кав’ярні, ймовірно в кафе «Уніон» (воно ж було по дорозі), за нашим столиком сиділи якийсь чоловік і дівчина, але їх я зовсім не пам’ятаю, і ще один чоловік, дуже схожий на Достоєвського, тільки молодий, чорнобородий і чорнявий, усе, наприклад, брови і горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту ніщо не видавало, але він усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не міг відірвати від болісної чудноти – було напудроване, причому дуже помітно, невміло, погано, до того ж, напевно, було жарко, і на твоїх щоках утворилися цілі картини з пудри, я їх і зараз бачу. Я знову і знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помітивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомітний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не міг запитати, мені бракувало сміливості, і при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованість – випробування для мене, вирішальне випробування, щоб я саме поставив своє запитання, адже я хотів, але сміливості бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоєвський. Зі мною він тримався десь так само, як ти, але все ж і трішки по-іншому. Коли я питав про що-небудь, він був дуже привітний, співчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати і що сказати – а так відбувалося щохвилини, – він ривком відкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на світі, а надто про мене, зникав у своїй бороді і волоссі. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, і я знову і знову – інакше я не міг – мусив притягати його до себе питанням і щоразу знову втрачав його зі своєї ж вини.
Є у мене маленька розрада, що не забороняй мені її сьогодні, переді мною лежить «Трибуна», я зовсім навіть не порушував заборону і не купував її, а позичив у шваґра, ні, шваґро позичив її мені. Будь ласка, не позбавляй мене цього щастя. Адже загалом мене не цікавить поки, що там написано, але я чую голос – мій голос! – у галасі світу, не лишай мене цього щастя. І як це все чудово! Не знаю, як це виходить, я ж читаю тільки очима, а моя кров негайно все дізналася і палко несе це в собі. І до чого весело. Я, звичайно, належу до другої групи: гиря на ногах – це якраз моя власність, і я зовсім не згоден, що мою суто приватну обставину роблять публічним надбанням; одного разу хтось сказав, що я плаваю, як лебідь, але це був не комплімент. А ще це викликає хвилювання. Я здаюся собі велетнем, який, витягнувши руки, утримує публіку від тебе на відстані – йому доводиться тяжко, він повинен утримати публіку і все ж хоче чути кожне твоє слово, ні на секунду не втрачаючи тебе з уваги, – публіка, ймовірно, твердолоба, страшенно дурна, а до того ж жіночна, яка, напевно, ще й кричить: «Де мода? Ну, де
