2-га можливість, яка завдяки розкладу просто чудова: О 4.12 я виїжджаю звідси, але вже (уже! уже!) о 7.28 вечора прибуваю в Ґмюнд. Навіть якщо я поїду в неділю ранковим швидким, це буде тільки о 10.46, отже, в нашому розпорядженні виявиться більше п’ятнадцяти годин, з яких кілька можна буде і поспати. Але справа стоїть іще краще. Мені зовсім не обов’язково їхати цим потягом, бо о 4.38 пополудні в Прагу йде пасажирський, на ньому то я і міг би поїхати. Тоді у нас буде двадцять одна година разом, і ми (тільки подумай!), принаймні теоретично, можемо мати у своєму розпорядженні їх щотижня.
Тут є тільки одна зачіпка, хоча, по моєму, не надто серйозна, у всякому разі тобі варто було б довідатися про це. Річ у тому, що ґмюндський вокзал – чеський, а місто – австрійське[98]; невже дурість із паспортами доходить до того, що без паспорта житель Відня не може пройти через чеський вокзал? Але ж тоді і ґмюндці, що їдуть до Відня, теж повинні мати паспорт із чеською візою, ні, я все-таки не можу в це повірити, адже це було б, як на зло, проти нас [слів із 10 написано нечітко]. І без того погано, що мені доведеться дуже довго стирчати в Ґмюнді на митниці, перш ніж я зможу вийти з вокзалу, а це скорочує нашу двадцять одну годину.
Власне кажучи, після цих важливих речей мені додати нічого. Між іншим, велике спасибі, що ти і сьогодні не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дізнавався), а по-третє, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нині не було часу сходити в поліцейське управління щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкої пошти, так чоловік мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуєш ти мені за марки досить легковажно, але я і цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобі ще й легіонерські марки. Розповідати казки мені нині не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний інспектор чекає моєї візи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихід з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший інспектор, коли Ваша ласка, відчиніть мені двері, сам я ніяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулиці чекає Мілена?» – «О, будь ласка, – каже він, – я ж не знав». І двері відчиняються…
Уже пізно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа від тебе швидше за все не буде; суботній я вже отримав, недільний дійде тільки післязавтра, – тож я матиму день, вільний від безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене засліплюють твої листи, Мілено. Я-бо вже цілий тиждень або ще довше відчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повільне, щось серйозне або випадкове, ясне або тільки наполовину усвідомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навіть не з деталей твоїх листів, хоча такі деталі і є – наприклад, те, що листи сповнені спогадів (і зовсім особливих спогадів); що хоча ти, як завжди, відповідаєш на все, але й не на все;