зовсім віддалились одне від одного, Мілено, і лише одне, але могутнє бажання нас об’єднує: щоб ти була тут, щоб обличчя твоє було поруч зі мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смерті – нас об’єднує бажання «легкої» смерті, але воно ж уже і геть дитяче бажання; ось так само на уроці математики, коли вчитель на кафедрі гортав свій кондуїт і, можливо, шукав моє прізвище, я стежив за ним і, порівнюючи з цим втіленням сили, жаху і реальності своє незбагненне невігластво, охоплений напівсонним оціпенінням страху, бажав одного: піднятися б зараз невидимкою, пробігти невидимкою між партами, пролетіти повз вчителя на невагомих, як мої математичні пізнання, крилах, сяк-так подолати двері і, опинившись зовні, отямитись і вдихнути вільно на чудовому вільному повітрі, знаючи, що ніде в підмісячному світі він не буде так напружений, як у залишеній мною кімнаті. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирішення потрібна була таблиця логарифмів, у мене її не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в парті (сподіваючись, що вчитель дасть мені свою), він посилав мене за таблицею, я – з аж ніяк навіть не награним жахом (вдавати жах у школі мені ніколи не доводилося) – з’ясовував, що її там немає, і вчитель (позавчора я його зустрів) говорив мені: «Ох і крокодил!», я відразу отримував «незадовільно», і це було навіть добре, адже я отримував цю оцінку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч і збрехав, але ніхто не міг цього довести – тоді ж це несправедливо?), а головне – мені не довелося виказувати своє ганебне невігластво. Значить, загалом навіть і це ще було цілком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навіть і в самій кімнаті, можливості тут безмежні, і «померти» можна і в самому житті.
Я так базікаю, бо, попри все, в тебе мені добре.
Тільки однієї можливості не існує – і що б я не базікав, це ясно, – можливості того, що ти зараз увійдеш і будеш тут, і ми докладно поговоримо про твоє одужання; але ж саме ця можливість – найнагальніша!
* * * Багато про що я хотів тобі сьогодні сказати, перш ніж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пішла кров? Будь ласка, відразу напиши мені, що сказав лікар і що він за людина.
Сцену на вокзалі ти описала невірно, я не вагався ні секунди, все було так нескінченно сумно і прекрасно, і ми були зовсім одні, і було щось незбагненно комічне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались і зажадали, щоб їм відкрили ворота на перон.
А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсім не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звідки ж ти так точно все знаєш?
Добре, що тобі потрібні марки. Два дні я картаю себе за те, що попросив марки. Навіть коли я написав їй, я собі дорікав.
(Прага, 26 липня 1920 р.) Ах, стільки документів прийшло саме зараз. І для чого я працюю, і до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонної грубки.
* * * Тепер ще й поет, перший, він до того ж гравер по дереву, офортист, і не йде, і стільки в ньому життя, що він усе вивалює
