Кава з папугою, перші слова та день «лайків»
У той день я відразу стала всюди ходити сама. Моя цікавість до всього була безмежна й у десятки разів сильніша за мою скутість та сором’язливість. За темпераментом я справжній інтроверт, але це не могло стати для мене причиною нікуди не їхати, а тим паче ходити. Це неможливо виправити повністю (принаймні так вірю я), але з цим можна дуже добре жити. У Греції з таким темпераментом мені стало легше з самого початку, оскільки греки – винятково балакучий народ і, на відміну від мене, дуже відкритий. Головне – дати їм можливість поговорити, а мені навпаки – послухати. Тому ми з ними якось одразу порозумілись.
Уже за годину свого свідомого перебування в Греції я вийшла до крамниці навпроти й навіть старанно промовила попередньо завчені «Калімера»11, «Евхарісто»12 та «Еллінікос кафес»13. Останнє – це грецька кава, по-нашому з сестрами – кава з папугою. Так між собою ми називали цю каву вдома, коли мама нам її передавала, тому що то була зелена пачка з намальованою папугою та купою літер, які ми не розуміли. Тоді ми її викидали, тому що на смак вона нам здавалась зовсім жахливою. Та скоро я заглядатиму, чи немає часом на неї якої знижки, щоразу, як купуватиму продукти, адже вона дорога і надто швидко для мене закінчуватиметься.
Я прогуляла в крамниці, мабуть, із півгодини, хоча її можна було обійти всю, і без спішки, за хвилини дві, не більше. Мені хотілося передивитися в ній усе, включаючи ціни, які тоді здавались мені такими ж, як і в Україні, – тільки в євро. Якоюсь мірою це була правда, але мені все ж хотілося вірити, що має бути різниця. На додаток до кави я купила шоколад, про який мріяла всю дорогу до Греції і який, як з’ясувалося згодом, був швейцарським. Власне, мені хотілось усього, що бачила, але я була в чужій країні з пустим гаманцем, у незнайомій квартирі, де, наче рабиня, паше моя мама, як здавалось мені тоді. Тож хіба могла я собі дозволити ще щось?
Повернувшись додому, я зіштовхнулася з головною мешканкою дому. В мене все випало з рук при вигляді усміхненої, але майже зовсім висохлої бабусі. З першої ж хвилини, побачивши мене, вона почала плакати та обіймати мене. Кірія Катерина – вона ж усе життя просила, щоб її називали кірія Кетті, – щось ляпотіла по-своєму, але мені було важко щось чути. Мені було її шкода. Уже тоді мені стало зрозумілим, що ця жінка в досить (а може й абсолютно) здоровому тілі давно себе поховала, і я не помилилась. Після нашої з нею першої зустрічі мама розказала, що кірія Кетті вже давно організувала собі свої похорони. Вона вже знала, в чому буде одягнена, чим пригощатимуть її гостей і кому та що від неї дістанеться. Після того ця бабця буде жити ще більше трьох років, але щодня з одним і тим самим виразом обличчя. Ця слабкість у ній мене просто вбивала,