Усе це було не смішно, але повертаючись у машину і нарешті продовжуючи нашу дорогу, я заспокоїлась і таки посміялася. Дорогою мої товариші пояснили, що все це було для звітності й ніхто чіпати мене потім не буде. Також вони багато разів похвалили мене: «Так довго триматись і вийти усміхненою. Та ще і стільки часу!» – що все остаточно пройшло. Я відчула, що вільна. Я перетнула кордон, хоч тільки й перший, добряче подорослішавши в тій поліцейській машині – більше, ніж за годину часу не зламалась і не здалась за першої перешкоди. Для мене це був хороший знак – зрозуміти, що я можу, коли насправді треба.
– «Я можу!» – подумала я і наказала собі далі не хвилюватись так сильно. Тепер я була здатна навіть заснути, якби ми не були вже під Краковом.
Біля аеропорту ми зі сміхом згадували те, що відбулося, особливо момент, коли працівник поліції відчинив задні двері нашого автомобіля й назовні посипалися пусті пакети з-під кетчупу8 (хто бував у магазинах «Дьюті Фрі» на кордоні, той точно мене зрозуміє). Десь у той момент, коли поліцейські перевертали вміст моєї валізи зверху донизу, викотилась моя єдина косметика – туш для вій і бальзам для губ, а також вистрибнула пачка улюбленого печива. Служаки з такою «делікатністю» оглядали мій улюблений літній халат із сатину синього кольору, що після цього скільки б я його не прала, однаково було бридко його одягати. Одним словом, все це було неприємно, але з часом перетворилося на «смішне».
Аеропорт
Я глянула у вікно й побачила перед собою аеропорт. Годинник показував десяту – це означало, що до десятої вечора, коли у мене виліт, я маю сидіти на самоті (чого я стільки часу бажала). Мені відчинили дверцята, дістали валізу і сказали:
– Приїхали.
– Що? – ледь не зі сльозами скрикнула я. Мною раптово оволоділа паніка. – Як це – приїхали? Ми ж домовлялись, що ви посадите мене на літак!
– Ну, так, але ж до літака ще багато годин, так що сама почекаєш. – Спокійно відповів водій.
Він поставив валізку на, здавалось, ідеальний після українського асфальт і вже збирався йти, коли востаннє поглянув на моє перелякане обличчя і випустив свою внутрішню жалість. За дуже швидку мить він отямився, хоч і було трохи пізно, та вже заходив зі мною в приміщення аеропорту. Там заходився щось показувати чи поясняти:
– Тут можна поміняти гроші… Польську знаєш?
– «Я зараз не знаю, як мене звати. Про яку польську ви говорите?!» – хотілось мені сказати, але я промовчала.
– … Ось там десь квитки, треба буде показати, коротше розберешся. – Видно було, що йому це набридло і він не хоче продовжувати няньчитись зі мною. Зате я за той час уже трохи змужніла, подорослішала, так що була готова прийняти свою валізу і відправити додому цього чорта.