Я сідала то на одне, то на інше крісло і слухала розмови, слухала себе. Я думала, чи правильно зробила, що не попрощалася з коханою людиною, що залишила друзів. Друзі? У мене є справжні друзі?
«Самотність – скільки б облич у той день не миготіло переді мною, думок усе одно було більше», – час від часу дописувала я щось таке, слухала та спостерігала далі. І хоч години тягнулись довше, ніж колись уроки у школі, мені подобалася та можливість для роздумів. Я могла згадати все від початку й до вигаданого мною «післязавтра». Проаналізувати стільки всього, розпланувати, хоч і важко було поскладати все у своїй голові.
Було так дивно, що я, яка завжди й повсюди знаходила, кого можна послухати, з ким поговорити, тут не могла, ні особи. Усі мене наче обходили, а я була в скляній кулі. У такій кулі з грубого старого вже з подряпинами скла, що означало: до неї не підходити, її не чіпати. Принаймні якось так це виглядало для мене. Але більше за все в той день я переживала не за переліт і навіть не за переїзд, а за те, куди віддавати квитки, до якої каси підходити чи що робити, якщо щось виявиться не так і мене нікуди не впустять. Я усвідомила, що ніколи в житті до того дня не була в аеропорту, а про те, що там робиться, бачила тільки у фільмах. Ось це вже походило на справжню халепу.
Я витягла свій телефон, розблокувала його і прочитала: «Дванадцяте квітня». День народження моєї найкращої подруги Вікторії, тієї, яка кликала мене колись поїхати до Польщі. На той час ми з нею кілька років не розмовляли, але вона жила в практично сусідньому від Кракова місті – у Варшаві. Я стільки разів думала, що ось, куплю зараз картку та зателефоную до подруги, хоч ми й не розмовляємо одна з одною вже якийсь час. Та однаково, якщо вона мені скаже: «Пішла ти! Сиди там сама!» – я хоча б спробую. Проте, так і не наважилась.
Перший раз літаком, перший раз в аеропорту та ще й в іншій країні. Одна-однісінька посеред тисяч людей, які оточували мене, куди б я не подалась, але які, здавалося, ніскілечки не помічали мене. Цілий день мені довелося просидіти в аеропорту і, здавалося, мати стільки часу – можна прогулятися Краковом, прочитати цілу книгу (а може й не одну), познайомитись із десятьма людьми з усього світу (а може й більше), але ж ні – я могла тільки сидіти, ходити туди-сюди і знову сидіти. Книга не йшла, музика, здавалось, у той час була чимось нестерпним, а йти кудись, навіть якщо то був усього лиш 0,1% ймовірного випадку зі 100, що я не встигну повернутися, для мене було впевненим і жирним «нікуди не рухатись!». Крапка. Так і сиділа. Ходила туди й сюди та знову сиділа.
Мені було двадцять три роки, а я відчувала себе такою недієздатною, наче менше п’яти.
– «І як я жила до сьогодні?» – запитувала я в себе.
Літак сильно запізнювався й можна було собі надумати все, що завгодно: впав по дорозі, розбився, поламався і його тепер на «швидку руку» ремонтують, загубився в повітрі… але зрештою я таки опинилася в ньому.
Пам’ятаю