– Де ми? Ми будемо тут жити? – я зовсім не розуміла, що відбувається, а мама не поспішала мені щось пояснювати.
Мені дозволили прийняти душ, перевдягнутися та дали попити води. Ми посиділи там якусь годину і я встигла розглянути кожну деталь тієї вітальні, а було їх там дуже багато. Виявляється, її господарі – страшні любителі мистецтва, а смак у них той, що треба. Посеред усього цікавого я знайшла і свій малюнок, і не могла цьому повірити. Я намалювала його мамі, коли була маленька, а тепер знову тримала його в руках, після стількох років та ще й у чужому домі, у зовсім іншій країні – відчуття були дуже дивні. Тюльпани, намальовані простим олівцем, але з такою майстерною точністю – то були часи, коли я тільки почала захоплюватись рисунком, а «тюльпани» – одна з моїх перших робіт у цьому виді мистецтва. Однак хоч я й дуже добре його пам’ятала, та все одно він виглядав тут якось зовсім не так.
Котра година була й куди ми попрямуємо далі – я не мала жодного уявлення, але мама сказала, що нам треба йти.
– Добре. – відповіла я, але чомусь уже тоді почала нервувати. Моя валіза була потрощена, а мама постійно намагалась вирвати її з моїх рук і поводила себе зі мною так, наче я була малою дитиною.
– «Так, я розумію, що я вперше в Греції, і мама дуже давно мене не бачила, але мені вже двадцять три (чесно кажучи, тоді справді здавалось, що це так багато), я з тринадцяти років живу сама й ще довше про себе дбаю, то чому вона це робить? Мене ж це ламає!» – все думала я.
З того дня ми як почали сваритись із нею, так, певно, ніколи не зможемо зупинитися. Вона мене не розуміє (як би по-дитячому це не звучало), а мені замало просто забути все чи безперестанку ставити себе на її місце.
Ми їхали в пустому метро. Мама постійно задавала дурні питання і я нервувала, а вона, між іншим, так гарно тоді виглядала. Щойно відчинились двері до залу очікування в аеропорті, я помітила її в тій довгій червоній кофтині й подумала, як добре вона їй пасує. Проте я так ніколи їй про це не сказала.
Після метро ми попрямували до трамваю. Надворі світало й перше, що я відмітила собі в голові, – то були пальми (фінікові пальми, як я дізналася пізніше), а друге – такі страшні й повислі над кожним балконом штуки, що додавали їм ще більшої недбалості. Ці тенти закривали й без того маленькі грецькі будинки, але обдертість балконів та стін, здавалось, тільки підкреслювали. Куди не глянь, повсюди вони. Кожен із будинків мав п’ять поверхів максимум, та то таких, що здавалось, наче кожен із них був на третину менший від стандартного. Усю дорогу від одягу мами чувся запах порошку, точно такого ж, як у передачах, які вона нам завжди надсилала. Тоді до мене почало доходити, що я таки в Греції.
За кілька хвилин ми були біля потрібного нам дому і я побачила, що під ногами валяються апельсини та мандарини.
– Мамо, а греки що, аж настільки багаті, що ось так просто кидають фрукти на вулиці? – запитала я сильно здивовано.
Мама