Я вирішила вибрати друге.
Наступного дня мені подзвонили з аптеки. Звідки вони знайшли мій номер, я так і не зрозуміла, хоча розшукувала кінці довгенько. Мене кликали на роботу. Я поїхала туди, щоб побачити все на власні очі, але краще б не бачила – все там було прекрасним. Просто ідеальне місце роботи. Ось тільки в сумці у мене вже лежав паспорт із відкритою візою, тому вибирати було нелегко. Однак ті двісті гривень, нова робота – це ще був не кінець перепон…
Ввечері я зайшла в маршрутку й дістала з торби годину тому куплений грецько-російський розмовник. Аж до мене підсів красивий хлопець і нарешті (нарешті!) зі мною хтось почав знайомитись. Це було нестерпно:
– «Що, чесно? Скільки ще подібних випробувань мені потрібно було пройти, щоб стало очевидним, що так, я їду за кордон і не знаю, на скільки!».
Ми з ним розмовляли і вже домовлялись про перше побачення, коли він сказав:
– А як ти туди полетиш? Це ж острів!
Я почала озиратись, чи хтось ще це почув, і, ледве стримуючи сміх, трохи пригнулась, щоб мене не побачили, та подумала, що все-таки не настільки він був чарівний, як мені здалося спочатку. Потім він заходився розповідати мені різні дурниці про «білий» паспорт, легальність документів і тому подібне, адже він сам жив близько року в Італії. Тоді мені було все одно, що він каже, адже я знала, що в нас із ним і так нічого не вийде, а те, що було за кордоном у нього, – те було в нього. Зі мною все буде інакше.
Час летів невимовно швидко. Упродовж трьох-чотирьох днів я мала виїхати зі своєї країни. Говорити комусь чи ні – це було для мене проблемою. Сестри казали – не можна, тому що це погана ознака. Наказали мені навіть із гуртожитка не забирати своїх речей, але серце хотіло зі всіма попрощатись. Я не знала, яка в мене тепер мала бути дорога, не знала, дійду кудись чи не дійду, а головне – чи побачу їх знову. З іншої сторони, тікати одній було навіть соромно, але як би я не хотіла, час мене зупиняв.
Все, що я могла взяти з собою на той час, було для мене так мало, що хоч не бери нічого. Але, звісно ж, там мала бути книга.
– Що? – закричала сестра, – яка ще книга?
– Та як яка книга? – здивувалася я. – А що ж мені робити стільки часу в дорозі?
– Карту малювати будеш! – крикнула вона так серйозно, що ми й не відразу зрозуміли – жартує чи ні, але все одно розсміялись. До сліз.
– «Думати навіть не хочу, що я можу вас більше ніколи не побачити!» – безслівно, безшумно прокричала я собі, але як би сумно не було, продовжила пакуватись.
У рідному місті на вокзалі мене проводжали сестри з чоловіками та їхні діти. Я бачила їхні мутні очі, сум, переживання, але все це виглядало до самого