Спочатку ми заїхали до якогось гаражу, щоб завантажити машину, і мені було страшно, але я вже не збиралася нікуди вертати. Потім – додому до водія.
– «На хвилинку…» – сказав він і зник, а я побачила його дружину, що сиділа за столом на кухні і кликала мене зайти. Побачивши її очі, я одночасно заспокоїлась і засумувала ще більше. У них було видно глибоке розуміння, але й не менше – тривожність. Тоді вона спокійним голосом запитала мене, скільки мені років, але почувши відповідь, наче про те пожаліла. Жінка переглянулася з іншими людьми, що в той самий момент опинились на кухні, і важко замовкла. А я все одно усміхалась, наче хотіла переконати її, незнайому людину, що все буде добре.
Вона сказала кілька слів про те, що бачила таких, як я, вже дуже багато, що важко дивитись, як всі ми кудись їдемо, та щоб я не хвилювалась… – такими уривками я все це пам’ятаю… І нарешті настав час виходити з дому. На виході я ще раз поглянула на неї – вона мовчки й сумно стискала в руках чашку чаю, як і тоді, коли ми тільки увійшли в її дім. Здається, її звали, як і мене, проте зараз, може, так тільки здається. Пам’ятаю тільки, що в неї було чорне волосся й темного, але дуже теплого кольору очі.
Звідти ми рушили далі, а наступного разу зупинились, щоб взяти хот-догів.
– «Та що ж таке?!» – мене брала злість. Ми вже більше трьох годин кружляли Львовом. Годин, які я могла провести зі своїми друзями, родиною чи навіть на самоті! Але ні, я мала придушувати свої емоції в чужій компанії вже скільки часу і все спокійно терпіти. Годин, за які мене стало мучити:
– «А може, вилізти з машини та повернутися додому? Чому ми так довго не можемо виїхати? Може це знак, що нікуди не треба?».
Кілька разів мені хотілось потягнути ручку дверей і сказати:
– «Все, з мене досить!» – але я так ні разу до неї й не доторкнулась.
Після хот-догів ми все ж таки виїхали зі Львова.
Дорогою до Кракова, коли я тільки-тільки наближалась до свого першого кордону, попри те, що мені весь час було трохи страшно, нічого поганого чи небезпечного не відбулося. Але варто було лиш трохи розслабитись, як ось тобі на… На виїзді зі Львова мені розказали, що і як приблизно буде відбуватись та що треба або не треба казати. Згідно з придуманою ними історією – я з документами їду на кілька днів по роботі до Польщі. Мої квитки до Греції тимчасово перемістились у кишеню кума водія (все таки його присутність була потрібна), а також грецько-російський розмовник. Натомість у мій гаманець, про всяк випадок, було покладено польські злоті, якщо часом буде детальна перевірка, та документи. Так і було.
На кордоні все перевіряли, хоч і не так детально, як ми того очікували. Оглянули мою невеличку валізу, навіть ту польську валюту, але дуже швидко й без проблем пропустили нас через