Оза: Який там гамір на дворі.
Карі: Це їде
Остання фіра з Гегштадта…
Оза: Мій Боже!
Коли б мене вже вивезли в труні!
Таке життя прокляте. До сорочки
Усе забрали, все! Чого сам Гегштадт
Не взяв, те війт до себе загорнув,
Плювать у вічі всім отим суддям!
(Сідає на край ліжка)
Тепер зійшли ми на дідів дощента;
Мужик був строгий та судді строгіші,
Не було ласки, ради чи поради,
Не було Пера, не поміг ніхто…
Карі: До смерті вільно жити вам в тій хаті.
Оза: Неначе кітці на ласкавім хлібі.
Карі: Прийшлось за Пера дорого платить!
Оза: За Пера? В чім же ж винна тут дитина?
Хіба ж то Інгрид не вернула ціла?
Це ж чорт на гріх привів мойого хлопця,
Його судити треба, а не Пера!
Карі: Мабуть, вам треба кликати панотця;
Вам гірше, ви не чуєте цього?
Оза: Поклич, як хочеш, може, це і краще.
(Палко)
Та ні! Навіщо тут чужих людей?
Сама йому поможу, як усі
Його від себе трутили – я ж мати.
Оце для мого Пера кожушина;
Направить треба, діри полатати,
А де ж панчохи?
Карі: Там десь між лахміттям.
Оза: (перекидаючи шмаття)
Гей-гей, це що? Старенька, ржава ложка
Малим він з неї ґудзики звик лити,
Одна з його улюблених забав!
Було раз свято. Пер прийшов до батька
І просить крихти олова. А батько:
Не маю, каже, олова; ось срібло.
Мій син хай сріблом грається! І дав
Йому монету золоту. Старий
В шумі вина не розбирав чи сріблом,
Чи золотом дав гратися дитині…
А ось панчохи; наче решето,
Пошити слід.
Карі: Не вадило б.
Оза: Пошию
І ляжу в ліжко; давить щось і коле.
(Зрадівши)
Диви – вовняні сорочки! – Забули!
Карі: Забули, справді.
Оза: Найдене добро!
Одну їм можна повернуть, а другу…
Або – обі сховаємо. У Пера
Сорочка драна і брудна.
Карі: Це ж гріх.
Оза: Нехай! Та ж піп усе про те торочить,
Що Бог великі всім проща гріхи,
Простить і нам цей невеликий злочин…
III. Картина
Галявина перед новозбудованою хатиною в лісі. Над дверми– оленячі роги. Високий сніг. Вечоріє.
Пер Ґінт стоїть перед дверми, до яких прибиває великий дерев’яний замок.
Пер Ґінт: (сміється час до часу)
Замок сюди, щоби від злобних тролів
Й лихих людей запертися безпечно;
Замок сюди, щоб жодна вража сила
Моїх порогів не переступила!
Приходять смерком, стукають, товчуться:
– Відкривай! Ми наче думи невгомонні,
Мов дні хмарні, мов ночі ми безсонні!
Влізаєм в постіль, шугаєм в огнище,
Крізь комин