IV. Картина
Кімната Ози. Вечір. У каміні горить багаття. На кріслі біля ліжка лежить кіт. Оза лежить на ліжку й неспокійно водить руками по покривалу.
Оза: Невже ж він не прийде додому?
Як мляво котиться час;
Послати б за ним, та – нікому…
Побачити б рада хоч раз!
Життя добігає до краю,
Ще мить й розів’ється, мов дим,
Найгірше лиш те, що не знаю,
Чи Пер мій не вражений чим?..
Пер Ґінт: (входить)
Вітайте!
Оза: Дитинонько люба!
Моє ти кохання ясне!
Чи знаєш, що певная згуба?
Як хто тебе в мене стріне?
Пер Ґінт: Життя йде зі смертю у парі,
Я мусів до тебе прийти.
Оза: Тепер засоромиться Карі,
Я ж зможу спокійно піти…
Пер Ґінт: «Піти?» Що говориш, старенька!
Куди ти збираєшся йти?
Оза: Ой, чую я сину, як дзвонять…
Мій шлях добіга до мети.
Пер Ґінт: (ходить, заламуючи руки)
Я втік від терпіння, від муки –
Я думав – тут легше дихну…
Не змерзла ти в ноги і руки?..
Оза: Готов мені сину труну!
Як слоняться мої повіки,
То ти їх тихіше примкнеш,
По-людськи мене поховаєш,
На санях мене повезеш.
Ах ні, чи це правда…
Пер Ґінт: Єдина!
О тому-потому, ще час.
Оза: Так, так, подивися – руїна,
Ніхто не пожалував нас.
Пер Ґінт: (заламує руки)
Вже знову!
(Твердо)
Тут я винуватий
І пекло на мене вже жде.
Оза: Ні, серце! Ти в гріх небагатий,
Пиття стуманило тебе.
Ти ж п’яний був; у хвилю нетями
Святий на злочинство готов;
Їзда ця на рені верхами
Вогнем обдала твою кров.
Пер Ґінт: Ти, мамо, засліплена в сині,
Та киньмо це, ненечко – цить!
Що прикре – не згадуймо нині.
Оставмо – воно не згорить!
(Сідає на краю ліжка)
Цить, нене! Тепер погуторим,
Та тільки про мене й про вас,
Ні словом про смутки і горе,
Що з боку тиснулись до нас.
Дивіться – і кітка жив ще,
Я думав – давно на гною…
Оза: Вона так що ночі дереться,
Мов смерть відчуває мою.
Пер Ґінт: (перериваючи)
І що ж тут нового чувати?
Оза: (усміхаючись)
Говорять, що є тут дівча,
Що хоче на гори тікати.
Пер Ґінт: (швидко)
Що робить тепер Мац Моен?
Оза: Говорять, що дівчина й досі
Не слухає батькових рад.
Вернувся б до неї, то, може,
І щастя вернуло б назад.
Пер Ґінт: Коваль чи ще дума про мене?
Оза: Десь в попелі далі гребе.
Я краще скажу, як зоветься
Дівчина, що – любить тебе…
Пер Ґінт: Ні, нене! Тепер погуторим.
Та тільки про мене й про вас,
Ні