Я поквапився до своїх приятелів, ми беремо Клузіо й несемо його в хижку. Годиною пізніше все зібрано, спорядження з піроги складено. Блоха просить подарувати йому човен та одне весло. Я віддаю, він затопить його у відомому йому місці. Ніч минає швидко. Ми втрьох лежимо в хижці на нових покривалах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в міцних паперових упаковках. Випроставшись на покривалі, я переповідаю Клузіо й Матюретту деталі всього, що сталося зі мною з моменту прибуття на острів, та про домовленість із Туссеном. Клузіо, не подумавши, ляпає дурницю:
– Отже, втеча обійшлася в шість тисяч п’ятсот франків. Я віддам тобі половину, Метелику, тобто три тисячі, які в мене є.
– Ми тут не для того, щоб торгуватися. Доки в мене є грошва, я заплачу. Потім побачимо.
Ніхто з прокажених до нас не заходить. Світає. Приходить Туссен.
– Добридень. Можете спокійно вийти. Тут вас ніхто не потурбує. На кокосовій пальмі на найвищому пагорбі острова сидить чоловік, який стежить за появою човнів охорони на річці. Наразі нікогісінько. Доки там майорить біла ганчірка, отже, усе чисто. Якщо він щось помітить, то спуститься попередити. Можете назбирати плодів папаї й поїсти.
Я цікавлюся:
– Як наш кіль, Туссене?
– Ми зробимо його з дверей лазарету. Це важке зміїне дерево. Двох дощок буде досить. Ми вже затягли човен на плато під прихистком ночі. Ходімо подивимося.
Підходимо. Це чудовий човен до п’яти метрів завдовжки, зовсім новий, дві банки, в одній отвір для щогли. Вона важка, нам з Матюреттом довелося поморочитися, доки ми її перекинули. Вітрило й такелаж новенькі. На бортах вкручено кільця для кріплення потрібних предметів, скажімо, діжки води. Ми беремося до роботи. Опівдні кіль, який тягнеться від корми до носа, міцно закріплено довгими гвинтами й чотирма скобами, що в мене були.
Обступивши нас колом, прокажені мовчки спостерігають за нашою роботою. Туссен підказує, як слід робити, ми дослухаємося. На обличчі Туссена, яке нормальне на вигляд, не видно жодної рани, але коли він розмовляє, стає помітно, що рухається тільки одна, ліва половина. Він сам про це говорить і додає, що в нього суха проказа. Його торс і права рука так само паралізовані, він побоюється, що невдовзі паралізує й праву ногу. Праве око завмерло, немовби скляне, він ним бачить, але не може рухати. Я не називаю жодного імені прокажених. Можливо, ті, хто їх любив чи знав, ніколи не довідаються, що вони так жахливо розкладалися живими.
Працюючи, я весь час розмовляю з Туссеном. Ніхто більше не озивається. Лише раз, коли я, бажаючи міцніше закріпити кіль, хочу взяти петлі, які вони виламали з лазаретних меблів, один з них каже:
– Зачекай, не бери. Я порізався, коли виривав одну з них, там залишилася кров, хоч я їх і протер.
Один з прокажених полив їх ромом і двічі запалив.
– Тепер можеш брати, – каже чоловік.
Доки ми працюємо, Туссен каже одному прокаженому:
– Ти тікав кілька разів, розкажи докладно