Дощ не припиняється, я маю йти по середині річки з легким ухилом ліворуч, до голландського узбережжя.
Жан Безстрашний каже:
– Прощавайте, швидше відчалюйте!
– Удачі! – Туссен сильно штовхає човен ногою.
– Дякую, Туссене, дякую, Жане, безмежно дякую геть усім!
Ми зникаємо дуже швидко, підхоплені відпливом, який розпочався дві з половиною години тому й неймовірно швидко набирає сили.
Дощ не вщухає, на відстані десяти метрів нічого не розгледіти. Оскільки нижче є два невеличкі острови, Матюретт нахиляється й пильно вдивляється вперед, щоб не наштовхнутися на їхні скелі. Сутеніє. На якусь мить нам перешкоджає дерево, яке разом з нами спускається річкою, на щастя, значно повільніше. Невдов зі ми з нього виборсуємося й мчимо зі швидкістю щонайменше тридцять кілометрів на годину. Куримо, п’ємо ром. Прокажені дали нам шість обплетених пляшок з-під к’янті, але налили в них рому. Дивна річ: ніхто з нас не заводить мови про страшне каліцтво, побачене в багатьох прокажених. Єдина тема розмов – їхня доброта, щедрість, відкритість; нам так пощастило познайомитись із Бретонцем, який доправив нас до Голубиного острова. Дощ дедалі рясніший, я промок до нитки, але наші вовняні куртки, навіть мокрі, дуже добре тримають тепло. Нам не холодно. Під дощем заклякла тільки рука, яка лежить на стерні.
– Зараз ми йдемо зі швидкістю більше сорока кілометрів на годину, – каже Матюретт. – Як думаєш, скільки часу минуло відтоді, як ми відпливли?
– Зараз скажу, – втручається Клузіо. – Хвилинку. Три години п’ятнадцять хвилин.
– Ти збожеволів? Звідки знаєш?
– Щойно ми відчалили, я почав рахувати й кожні триста секунд відрізав клаптик картону. У мене тридцять дев’ять клаптиків. Кожний означає п’ять хвилин. Отже, ми спускаємося впродовж трьох годин п’ятнадцяти хвилин. Якщо я не помилився, то хвилин за п’ятнадцять-двадцять спуск припиниться й нас понесе туди, звідки ми прибули.
Я повертаю стерно праворуч, ставлячи човен навкоси, щоб підійти до берега з боку Голландської Ґвіани. Ми ще не причалили до бушу, як течія зникла. Ми не спускались і не піднімались. Дощ не вщухає. Ми не куримо, не розмовляємо, спілкуємося пошепки: «Бери весло й налягай». Я сам гребу веслом, затиснувши стерно правою ногою. Ми м’яко входимо в буш, підтягуємося за гілки й ховаємося під їхнім прихистком. Ми в мороку завдяки довколишній рослинності. Річка сіра, вкрита туманом. Якби не приплив і відплив, годі й розібрати, де тут море, а де річка.
Вихід у відкрите море
Приплив триватиме шість годин. Півтори години доведеться чекати відпливу, тож можу годин сім поспати, хоча й дуже збуджений. Мушу поспати, бо, коли ми вийдемо в море, хто знає, коли мені це вдасться?