– Хтозна, – зауважив Клузіо. – Тобі було б складно заманити араба в палату тоді, коли потрібно.
– Так, Матюретт дуже багато нам допоміг, я вельми тішуся, що він з нами, бо він відданий, хоробрий і вправний.
– Дякую, – каже Матюретт, – дякую вам обом, що, незважаючи на мій юний вік, ви мені повірили. Я завжди намагатимуся бути на висоті.
– Мені так хотілося б, щоб тут був і Франсуа Сьєрра, і Ґалґані, – додаю я.
– Сам бачиш, як усе повернулося, Метелику: це виявилося неможливим. Якби Ісус був порядним і надав нам гарний човен, ми могли б зачекати їх у схованці. Ісус допоміг би їм утекти, і ми вирушили б разом. Зрештою, вони тебе знають і розуміють: якщо ти за ними нікого не прислав, отже, не міг.
– До речі, Матюретте, яким робом ти опинився в лікарняній палаті, що перебуває під особливим наглядом?
– Я не знав, що мене мають інтернувати. І пішов до лікаря, бо в мене боліло горло й хотілося пройтися. Побачивши мене, лікар сказав: «Судячи з твоєї картки, ти підлягаєш інтернуванню. За що?» – «Не знаю, лікарю. А що означає інтернований?» – «Ні, нічого. У лікарню». Отак я й опинився в лікарні.
– Він хотів тобі допомогти, – кидає Клузіо.
– Хто його знає, чим він керувався, той док. Тепер, напевно, думає: «Мій протеже з ангельським личком не такий уже й дурко, якщо зумів утекти».
Ми теревенимо про різні дурниці. Я кажу:
– Хтозна, чи ми зустрінемось із Жуло, чоловіком із довбнею. Він уже, напевно, далеко, хіба що вичікує в буші.
– Покидаючи лікарню, я поклав під подушку записку: «Іду, адреси не залишаю», – кидає Клузіо.
Ми регочемо.
Минає п’ята доба нашої мандрівки без жодних історій. Удень компасом мені слугує східно-західна траєкторія сонця. Уночі послуговуюся справжнім. Уранці шостого дня нас вітає сяйливе сонце, море раптово завмирає, довкола виблискують летючі рибки. Я знемагаю від утоми. Минулої ночі, щоб не заснув, Матюретт протирав мені обличчя намоченою в морі тканиною, але я западав у сон. Тоді Клузіо припікав мене цигаркою. Оскільки на морі штиль, я вирішую поспати. Ми спускаємо вітрило й клівер, залишаємо тільки косе вітрило, і я засинаю, як убитий, на дні човна, захищений від сонця напнутим наді мною вітрилом.
Мене розбудило торсання Матюретта, який каже:
– Зараз дванадцята чи тринадцята година. Я тебе розбудив, бо вітер стає різкішим, а на виднокраї з того боку, звідки вітер, усе почорніло.
Я підводжуся й займаю своє місце. Косого вітрила досить, щоб суденце мчало по водній гладіні. За мною, на сході, небо зовсім чорне, вітер стає дедалі різкішим. Для швидкого руху досить косого вітрила й клівера. Я старанно закріплюю грот-вітрило довкола щогли.
– Тримайтеся міцніше, на нас насувається шторм.
Падають перші великі краплини. Морок суне на нас із запаморочливою швидкістю: менш як за чверть години від виднокраю домчав майже