Бретонець каже:
– Відплив завершується. За годину відчуємо приплив, ми ним скористаємося, щоб піднятися вгору по Мароні, і так само, без зусиль, під його поштовхами, досить швидко доберемося до острова.
Раптово западає ніч.
– Уперед, – командує Бретонець. – Греби активніше, щоб дістатися середини річки. Не курити.
Весла занурюються у воду, ми досить швидко линемо напереріз течії – шух, шух, шух. Вловивши ритм, ми з Бретонцем гребемо дуже синхронно, Матюретт також старається. Чим ближче до середини річки, тим сильніше відчувається сила припливу. Ми мчимо швидко, натиск міцнішає щопівгодини. Приплив могутнішає й прискорює рух нашого човна. Минає шість годин, нам уже зовсім близько до острова, ми йдемо прямо на нього: це велика пляма майже посередині річки, трішки правіше.
– Ось він, – тихо каже Бретонець.
Ніч не така вже й непроглядна, але помітити нас на віддалі нелегко через туман над поверхнею річки. Ми підходимо ближче. Коли обриси прибережних скель стають чіткішими, Бретонець перестрибує у свій човен, швидко відв’язує його від нашого й неголосно просто каже:
– Щасти вам, хлопці!
– Дякуємо.
– Нема за що.
Позбувшись керування Бретонцем, повернутий боком човен несе просто на острів. Я намагаюся його вирівняти й розвернути, це мені не вдається, і під тиском течії ми на три чверті врізаємося просто в рослинність, що нависає над водою. Попри мої намагання гальмувати веслом, ми влітаємо так стрімко, що, якби замість гілок і листя дерев там була скеля, човен розлетівся б на друзки і ми все утратили б: їжу, спорядження тощо. Матюретт стрибає у воду, підтягує човна, і ось ми вже під великим жмутком рослин. Він тягне й тягне, нарешті ми прив’язуємо нашого човна. Випиваємо по ковтку рому, я видряпуюся на берег, залишивши обох друзів у човні.
З компасом у руці я пробираюся крізь кущі, заламуючи по дорозі гілки й залишаючи там-сям стьожки з мішка для борошна, які я підготував завчасу. Я помічаю світло, раптом розрізняю голоси й бачу три солом’яні хижки. Іду вперед, та, оскільки не знаю, як учинити, вирішую дати про себе знати. Запалюю цигарку. Щойно мигнув вогник, на мене з гавкотом кидається маленький песик, він стрибає, намагаючись укусити мене за ногу. «Хоч би той пес не був прокаженим, – думаю я. – Ідіоте, собаки не хворіють на проказу».
– Хто там? Відповідай. Це ти, Марселю?
– Це утікач.
– Чого ти сюди прийшов? Нас обікрасти? Гадаєш, тут є щось зайве.
– Ні,