– Усе так, але вважайте, щоб вас не викинуло на берег. Голландська Ґвіана, що навпроти, повертає втікачів, Британська Ґвіана також. Тринідад – ні, але зобов’язує тебе покинути країну через два тижні. Венесуела повертає, змусивши попрацювати рік-два на будівництві доріг.
Я слухаю дуже уважно. Він розповідає, що час від часу сам намагається звідси вибратися, та оскільки він прокажений, його одразу ж відсилають. Зізнається, що жодного разу не доходив далі від Джорджтауна в Британській Ґвіані. Його проказу помітно тільки на стопах, де відпали всі пальці. Він ходить босоніж. Туссен просить повторити всі висловлені поради, і я безпомилково все повторюю. Тоді Жан Безстрашний запитує:
– Скільки часу він має йти до відкритого моря?
Я відповідаю першим:
– Я три дні йтиму норд-норд-ост. З урахуванням припливу це дає норд-норд, четвертого дня я поверну норд-вест, що дасть чітко західний напрямок.
– Молодець, – похвалив прокажений. – Минулого разу я витримав норд-вест усього два дні й опинився в Британській Ґвіані. Ідучи три дні на північ, ти пройдеш північніше Тринідаду чи Барбадосу, а там одразу, не зоглянувшись, проминеш Венесуелу й потрапиш у Кюрасао чи Колумбію.
Жан Безстрашний питає:
– За скільки ти продав човна, Туссене?
– За три тисячі, – відповідає Туссен. – Гадаєш, дорого?
– Ні, я запитую не для цього. Просто хочу знати. Ти можеш заплатити, Метелику?
– Так.
– У тебе ще залишилися гроші?
– Ні, це все, що в нас є, якраз три тисячі, які має мій друг Клузіо.
– Я віддаю тобі свій револьвер, Туссене, – пропонує Жан Безстрашний. – Хочу допомогти хлопцям. Скільки за нього даєш?
– Тисячу, – каже Туссен. – Я також хочу їм допомогти.
– Дякуємо за все, – каже Матюретт, дивлячись на Жана Безстрашного.
– Дякуємо, – каже Клузіо.
Мені стає соромно за свою брехню, і я кажу:
– Ні, я не можу цього прийняти. Чого раптом?
Він дивиться на мене й каже:
– Зараз поясню. Три тисячі франків – значна сума, однак навіть тоді Туссен втрачає дві тисячі: він віддає вам чудовий човен. Тож немає причин, аби я також чогось для вас не зробив.
Те, що відбувається після цього, неймовірно зворушливе: Сова кладе на землю шапку, і прокажені починають кидати в неї банкноти й монети. Вони підходять звідусіль і щось та кидають. Із сорому можна згоріти! Але я вже не можу сказати, що в нас іще залишилися гроші! Що ж робити, Господи, наскільки ницим є мій учинок порівняно з такою шляхетністю?
– Будь ласка, не треба робити такої пожертви!
Скалічений – дві культі без пальців – темношкірий з Томбукту каже:
– Гроші для нас не є засобом існування. Бери, не соромся. Гроші в нас для гри або для жінок-прокажених, які час від часу приїздять з Альбіни.
Ця фраза приносить мені полегшення й не дає зізнатися,