День у буші настає дуже своєрідно. Здається, ніби ми перебуваємо під аркадами, на які сонце падає згори і які жодного променя не пропускають униз. Стає душно. Ми втрьох – Матюретт, Клузіо і я – залишилися самі. Наша перша реакція – сміх: усе пройшло, як по маслу. Одна незручність – зламана нога Клузіо. Він запевняє нас, що тепер, коли її взято в дерев’яні шини, вона не болить. Ми просто зараз можемо приготувати собі каву. Ми справді розводимо вогонь і випиваємо по великій кварті чорної кави, підсмаченої цукром-сирцем. Смакота. З учорашнього вечора ми витратили стільки енергії, що не маємо сил ні поглянути на речі, ні оглянути човен. Подивимося пізніше. Ми вільні, вільні, вільні. Минуло рівно тридцять сім днів, як ми прибули на каторгу. Якщо втеча увінчається успіхом, моє довічне ув’язнення виявиться недовгим. І я вголос запитую:
– Пане голово, наскільки тривалим є довічне ув’язнення у Франції? – І заливаюся сміхом. Матюретт, у якого також довічне, сміється разом зі мною.
– Про перемогу співати рано, – зупиняє нас Клузіо. – До Колумбії дуже далеко, а цей човник, видовбаний з обгорілого дерева, навряд чи годиться, щоб вийти на ньому в море.
Я не відповідаю, бо, чесно кажучи, до останнього моменту вірив, що цей човен – усього лише пірога, що має доставити нас до справжнього судна, на якому можна вийти в море. Зрозумівши, що помилявся, я не наважився щось там казати, щоб не бентежити своїх супутників. Окрім того, оскільки Ісус поводився так, начебто все нормально, я не хотів подати виду, що не знаю, які човни зазвичай використовують для втечі.
Перший день ми провели в розмовах, водночас знайомлячись із невідомим для нас бушем. Мавпи й невеличкі, схожі на білок істоти виробляють над нами неймовірні кульбіти. Прийшло пити й купатися стадо пекарі – різновид диких свиней. Їх не менше двох тисяч. Вони заходять у бухту й плавають, зриваючи навислі корені. Хтозна-звідки взявся кайман і зловив за лапу порося, яке верещить, як різане, і тоді всі свині нападають на каймана, залазять на нього, намагаючись укусити в кутиках його величезної пащеки. Від кожного удару крокодилового хвоста праворуч і ліворуч у повітря злітає якесь порося. Одне вже прибите й плаває черевцем догори. Супутники одразу ж його з’їдають. Бухта почервоніла від крові. Сцена тривала двадцять хвилин, крокодил тікає у воду. Більше ми його не бачили.
Ми добре виспались і вранці зробили каву. Я зняв куртку, щоб помитися великим шматком марсельського мила, яке знайшов у човні. Узявши мій бістурі, Матюретт так-сяк голить мене, потім Клузіо. У нього самого борода не росте. Коли я піднімаю куртку, щоб одягтися, з неї спадає величезний волохатий чорно-фіолетовий павук. Волосинки дуже довгі, на їхніх кінчиках маленькі блискучі кульки. Він важить щонайменше грамів п’ятсот, дуже великий, я з відразою його розчавлюю. Ми вийняли з човна всі речі, з діжкою води включно. Вода має фіолетовий відтінок: напевно, Ісус всипав забагато марганцівки, щоб вона не псувалася. У герметично закоркованих