– Але таких ключів – хоч греблю гати! – вигукнула я. – У нас від гаража такий ключ… І від квартири в Москві… Як його знайти? Він же не золотий!
– У тому-то вся і складність, – махнув хвостом Дехто і розтанув у темряві.
Ми долетіли на ліфті до самого низу шахти, не розбившись, але з волоссям, що встало дибки. Там унизу, серед тисячі різних риб, прихована у водоростях, що рухалися, колами плавала величезна жовта сигара.
– Мій потайний підводний човен, – сказав Матіас.
– А хто капітан?
– Я! – Мені посміхнувся вертольотник Едвард.
– Куди пливемо? – запитала я.
– У бік надії, – відповів американець.
– Дуже по-американськи! – розсміялася я. – Куди ще плисти з американцем, як не в бік надії!
– Ти ще маленька дівчинка, – не образився Едвард, – але запам’ятай, що я тобі скажу. Надія – така ж важлива частина людини, як руки і ноги. Якщо ми відрубаємо її, ми станемо каліками. Саме надія дала нам можливість обзавестися таким важливим поняттям, як Бог.
– До чого тут Бог? – запротестувала я. – Він учинив посвинськи, відібравши у мене маму і тата. Клоп правий. Терпіти не можу Бога!
Оптимістична особа американця змінилася. Він підніс палець до рота:
– Тссс! Лаючи Бога, ти вбиваєш надію. А як ми будемо шукати твоїх маму й тата, якщо ми заздалегідь відмовилися від надії?
– Гаразд, – сказала я. – Не будемо відривати собі ноги і руки. Вони нам ще знадобляться. Може, вже попливемо?
Ми пройшли до човна по прозорому рукаву, влізли в нього, задраїли люки. Незабаром запрацювали мотори, почалося занурення. Навколо нас ворушився підводний світ. Ми з Маринкою втупилися в ілюмінатори. Я боялася, що знову побачу скелети. Я страшенно боялася, що знову побачу моїх утоплеників, маму і тата, яких розривають на шматки акули. Але навколо були тільки дрібні риби. Ми пливли на підводному човні, опускаючись усе нижче і нижче. Я швидко заснула, уражена всіма нещастями. Напевно, я довго спала. Я прокинулася, коли справа по борту підводного човна спалахнуло світло.
Удалині ми побачили в ілюмінатори біле підводне місто. Воно було наче під ковпаком, але прозорого ковпака не було видно. Едвард з кимось перемовлявся по рації. Перед підводним човном виникла складна система шлюзів. Ми повільно рушили вперед. Ми довго чекали перед тим, як увійти в порт. У порту терпляче стояли довгі чорні підводні човни. З них вантажники в засмальцьованих кепках виносили ящики, картонки, різний крам. Наш жовтий підводний човен по команді невидимого диспетчера був направлений до вільного причалу. Нарешті, ми пристали. Над пристанню красувався золотий солідний напис із завитками: ЦАР-ДНО. «В цілому, – подумала я, озирнувшись, – я тут не бачу нічого страшного!»
Частина друга
ЦАР-ДНО
Розділ 1
ГРОШІ-ДІРИ
– Приїхали, – сказав Клоп. – Цар-Дно! Звучить грізно!
– У них є тут Цар? – запитала Маринка у Матіаса.
– Він – Цар, Король, Султан, Бей в одній особі. Для кого як!
– На вибір, – додав Едвард.
– Мені