Ось і зараз я залізла Діані на спину, і ми вийшли на вулицю, до татової машині. Я була в нових чорних окулярах з червоною оправою і в солом’яному капелюсі з полями. На білій від сонця вулиці було жахливо жарко. Тато вже сидів за кермом. Він побачив мене і зрадів:
– Вітаю, принцесо!
Мама сиділа з ним поруч на передньому сидінні, і я бачила, як вона мовчки знизала плечима.
– Ми вже бачились, – сказала я татові.
Мама зняла чорні окуляри:
– Правильно.
Тато теж зняв чорні окуляри:
– Виховані люди вітаються й тисячу разів!
Мама знову начепила чорні окуляри:
– Навіщо ти взяла з собою Рожеву Мишу? Їй шкідливо море.
Вона відсиріє!
– Не відсиріє, – образилася я за Мишу.
– На човні багато мишоловок. Вона повернеться без голови.
Рожева Миша злісно пискнула:
– Не хвилюйтесь за мою голову!
Відносини з мамою у неї не складалися.
– Вона грубіянить! – насупилася мама.
– Значить, ти теж розумієш, що вона говорить.
– Чому теж?
– Діана розуміє…
– Це ви про що? – запитав тато.
– Тату, Рожева Миша – це створіння, що розмовляє!
– Безсумнівно! – негайно підтримав мене тато. Він завжди дуже відразу підтримував мене, що б я не сказала.
– Залиш мишу вдома! – наказовим голосом сказала мама. – Вона може впасти з човна в море!
Але тато втрутився:
– Нехай бере! В крайньому випадку, купимо ще одну!
– Але це подарунок Діда Мороза! – вигукнула я.
– Ну звичайно! – сказала мама.
– Але ж вірно, Діда Мороза! – самокритично вдарив тато себе по лобі.
Я відстояла Рожеву Мишу. Ми знову стали дружною сім’єю в чорних окулярах. І Діана теж була в своїх величезних чорних окулярах. На правому склі внизу в неї гордий напис: Dior.
– Рушаймо! Виховані люди не спізнюються! – раптом різко заквапилась мама, і мені знову стало страшно за нашу сім’ю. Але тато мирно завів мотор.
Ми їхали по маленькому місту з різнокольоровими будиночками.
– До марини їхати хвилин двадцять, – сказав тато. – Встигнемо.
– До моєї нової подружки Марини? – зраділа я, тому що я ненавиджу компанію дорослих. У багатьох з них нудне сіре волосся. У тата теж його чимало, він доросліший за маму, і одного разу я його попросила пофарбувати волосся в коричневий колір, але мама сказала: а, може, в рудий? І додала: він і так гарний!
– Це інша марина… – почав було тато, але мама його перебила:
– Дитинко, ми їдемо до порту! – сказала вона зі смішком.
Цей смішок у неї означав, що я помиляюся. Я зрозуміла, що подружки Марини я в порту не знайду, схопила Рожеву Мишу