Уже під самою Чорногорою, коли Шумеєва родина та прислуга наближалася до своєї полонини, починався найстарший ліс: наполовину спорохнявілий баштарник. Старезні височенні ялиці, такі великі та об’ємні, як чималі стоги сіна, вбрані у товсті шари моху, ніби у драконові кожухи. То був одвічний ліс, не торканий від первовіку, страхітливий. А що був у змові проти чужого втручання, то не пускав усередину нікого, ні малих, ні великих гостей. Навіть вихор не мав туди доступу. Навіть для нових поколінь дерев не було там місця. Одне дерево підтримувало інше, одне зжилося з другим. Навіть трухляві дерева утримували рівновагу. Кожен спорохнявілий стовбур щось підтримував, до чогось служив, мав якесь значення у правічній згоді.
Ясно і весело було там, де ліс закінчувався. Біля колиби на випаленій полонині буйні лугові трави та молочаї воювали з новим засівом ялиць. Там і лісовому молоднякові, юним яличкам і смерічкам, було веселіше – поки були молоді. Як тільки трохи підростали, вітер їх ламав, викривляв, обдирав морозяним подувом кору і калічив. А передовсім вирубували їх люди, які вже оселилися на цих лисинах. Щороку розчищали полонину, розширяли її, рубали далі, випалювали коріння та колоди.
На кожній досить великій гірській полонині буває дві стаї – верхня та нижня. Залежно від пори року, від тепла і паші випасають то вище, то нижче. Високо над Шумеєвою колибою були ще під вершинами на виступах, урвиськах і стрімких схилах дивні, моторошні лісові острови – чагарі, вітроломи, вся зроблена вітром плутанина. На порослих мохом пороховиськах, де людина провалюється до пояса, старі грубі жерепи звиваються, наче багатоголові змії, покручені, притиснені до землі, загороджують дорогу з усіх боків. І молоді з пишними зеленими китицями разом з гірськими вербами щільно злютовують гущавину. Посеред них де-не-де грубі, хоч і карликові, смереки, а трохи вище – несподівано прямі ясно-зелені самотні кедри. Неможливо було навіть уявити, щоби хто-небудь сам міг вдертися до такої сигли, не рубаючи дерев, без ватри.
Власне туди залазив із вівцями хлопчина Фока. Там серед кабачів та ям у нього була стайка, яку вони збудували разом із батьком. Пізніше там з’явилася верхня стая. Фока пильнував овець, часом телят і лошат, чималенько худоби, а був переважно сам. Якраз тоді він почав свою війну з лісом. Фока не знав, що у тих кабачах був ведмежий