Проте багато людей у горах жило поза межами цісарського права. Втікаючи від рекрутації, втікаючи від панщини, вони створили посеред пущ житла у таких місцях, до яких ніхто не добирався, про які іноді навіть ніхто не знав. От вони добре пам’ятали про правду старовіку, про вільне право. Пам’ятала про це і родина Фоки, що походила з ясенівських бунтівників і літувала на своїх розлогих володіннях, далеко від усіх цісарських та панщизняних прав. Ясенів віддавна не корився губернаторським і мандаторським наказам. Так і тоді, всупереч мандаторському примусові, навіть дідич Ясенова, пан Штефко (як його досі називають в оповідях), гостив мадярських утікачів. Туди, де потік Варитин впадає до Черемошу, він звелів позносити ліжники та повиставляти столи і лави. Лави застелили ліжниками, столи заставили бриндзою, сиром, маслом, гуслянкою, наварили ще й цілі казани кукурудзяної кулеші. Венгерці вже засіли було до частунку, як раптом дали сигнал, що з Буковця йде погоня. Невдовзі наскочила цісарська погоня, і мадяри розбіглися, втікаючи долиною річки до Устерік.
Пан Штефко, за переказами, пізніше отруївся зі страху перед карою. Розповідають, що за цісарським присудом його мали посадити всередину бронзової печі, щоб він там згорів. І хоча він давав панові цісарю волів із позолоченими рогами, нічого то не помогло.
Тим часом із Кут прийшли вісті, невідомо, чи правдиві, але страшні, – що москалі чорнотою вкрили святу землю. Було їх як трави і листу. Ішли на поміч цісареві, сунули в гори кількома шляхами. Отоді підліток Фока провів тільки йому відомими стежками підрозділ утікачів поміж двома військами аж до Сиґета. Що йому ровти, чуги та чердаки? Допровадив мадярів аж до замку, до самого пана Сольфанція.
Пан Сольфанцій обіймав хлопця, хотів йому дати пару найгарніших вороних угорських коней, але Фока їх не прийняв: «У нас своїх коней досить!» І малий Фока повернувся сам до Ясенова, ніхто не знав, коли і як.
Зате пізніше, роки потому, не раз пан Сольфанцій гостив Фоку у своєму замку, приймав його з почестями, братався з ним, возив його четвіркою по Сиґеті. А як зістарівся, то просив онуків, щоб вони завжди шанували цього вільного гірського чоловіка, щоб довіку дружилися з його родом. Паничі з захватом розглядали розкішну постать Фоки, вбраного так, ніби якийсь слов’янський князь зі свити короля Атіли, ніби хтось із їхніх предків з’явився перед ними наживо.
Пізніше про Фоку казали,