Отак молодий Фока помандрував із зимарки у староведмежій глушині під Дзембронею просто до Венеції, а звідти повернувся до старої ґражди на ясенівській кичері. Подорож закінчилася, Фока мав про що розповідати ціле життя. Відтоді молодий Фока, сміливець, який не боявся війська, який стільки світу сам обходив-об’їздив, і не просто об’їздив, а ще й багато розумів, пам’ятав і вмів розповісти, був невичерпним джерелом знань і набув небувалого авторитету.
Ще багато років після того, вже геть старим, він розповідав про те місце так, що й у казці не намудрував би нічого гарнішого. Про те, яке там освоєне море, так що кожен пан і ґазда під’їжджає човном до свого палацу. Розповідав про ті палаци, про предивні повигинані мости, про чудові забави. І про те, який венеційський народ добрий, ґречний, чемний і приємний, як жоден інший. Які вони залюблені у гарні строї. І в усьому цьому наскільки вони подібні до наших християн, до гуцулів. «Говорять лагідно, солодко, делікатно. Набувся вже з ними! І музики наслухався, що тече з тих осяйних хвиль», – казав Фока.
Навчання
У ті часи, коли ще нікому і не снилося про якихось відпочивальників – чи, як кажуть жартома горяни, холєрників, – у великій садибі Буліги у Жаб’ї (де перед тим жили ревізори) оселився якийсь – так про нього казали – «пан чи професор». Виснажений, хворовитий неборака, що постійно кашляв, покинув гарний панський світ і приїхав у ці глухі безлюдні гори лікувати хворобу легенів, пити мінеральну воду і вдихати гірське повітря. Дехто казав, що той немічний – якийсь недопрактикований священик, бо він постійно навертав людей до правдивого Бога, до Євангелія. Повідали, що то найбільший мудрець серед панів. Він мав багато пожовклих книжок і, вказуючи на них, розумно та ревно пояснював людям, що все, що вони роблять у цих горах, є поганим і диким. Часом навіть казав, що вони мали б переодягтися в людське вбрання, а не в цьому поганському, червоному, як кров, показуватися на сонечко та світ Божий. Або іншим разом крутив носом на тутешню