Внизу, під високими луками, на самому вершечку Кичери, трохи вище за ґражду, були рештки старого бору. Ото й усе, що залишилось від прадавнього лісу, з серця якого, як каже легенда, народився прадід Фоки, Шумей.
Сам Фока розповідав про це так.
Родовід Фоки
Мало вже тепер гідного лісу, хоч пани з міста і навіть віденські міністри, що до пана дідича приїжджають, кажуть – чудесний ліс. Видно, не бачили бідаки ліпшого. Є ще у нас, є ліси-праліси, але вже не тут, не в Ясенові.
Я сам так люблю ліс, як рідну маму. І хоча бував у своєму житті світами – у Відні був, у Будапешті, в Празі, у Венеції, в Римі, у Далмації, а ще в Румунії та Росії, – однак скажу таке слово: що на світі не бачив хат гарніших від тих наших, верховинських. Як дивишся, синку, на ці стіни, чи ясні, як у тої нової хати на горі, чи темні, почорнілі від старості, як тут, то ж то не будинок, не мур, не темниця якась, не гріб мурований і побілений, як у місті. Бо тут тобі здається, що ти всередині дерев, у серці й серцевині тих смерек живеш. Ти в пущі, але бачиш і її, і кожне дерево зсередини. І шумить тобі далі той ліс. Порозтинав чоловік смереки, а вони серцем своїм, душею гріють його і плекають. Глянь на це дерево, на стіни, та ж тут, наче кров, ще дотепер, по стількох роках, витікає жива живиця. Справжні, сердечні матері тоті наші смереки.
Раніше сюди доходив ліс, пуща без кінця, тільки полонини Буковець і Писаний Камінь світилися верхами, а люди трималися верхів і боялися лісу. А все, що нижче, по схилах, облазах і бердах – то був ліс. То вже пізніше митна стежка пішла отуди, отако, долом Варатина, продиралася там, де тепер дорога. Але то була новіша стежка, а стара йшла ґрунем, полониною, на видноті, аби триматися віддалік від пущі.
І ото чому я так ліс люблю. І ще, чому стільки лісу в житті вирубав. То видно з цієї старої оповісті. І зрозуміти то тяжко, але не вірити не можна, бо то стара вість, поважна, гідна, людьми поважними статечними переказана. Не балакунами, а людьми робітними, які дбали про працю і бажали праці.
Десь із Яворова пригнав тут на Буковець свої отари вітець мого діда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вітець, зараз оповім. Приходили вони обоє з жінкою до тої колиби. І хату там потім збудували, але її вже тепер нема, бо то дуже давно було. І оповідають, що мали двох синів. А то були леґіні, гідні молодці, що в Чорногорі перші колиби закладали і худобу розводили тисячами. Бо один із них ходив із Довбушем, а може ще з Пинтею. На конях літали на угорську сторону, там за верхами на замки угорські нападали, подолали там панів і лицарів, добра всякого набрали і в Чорногорі у недоступних скелях заховали. Але там у Чорногорі людей тоді ще не було. Ото був рай для змій, добре жилося тому гаддю. Кажуть, що така змія, як за сім років не побачить людини, то так росте і пухне, що обертається на величезного смока, який виглядає, як здоровенний бик на коротких