Фоці було замало того кабаччя. На друге літо він вирушив аж на Гнатєсу – тоді дорога туди від Шурина займала днів зо два. Там були – і є ще досі – цілі жерепові бори. Якби у ті часи людина, що йшла з Ясенова на Гнатєсу, хоч на хвильку чогось налякалася, то страх вже б її не відпустив зі своїх пазурів, може, врешті й задушив би посеред моря тієї лісової чорноти. Коли Фока трохи освоївся на Гнатєсі, то часто залишав отари з пастухами, а сам брав бардку та пістолети і ходив далеко гірськими луками і хащами. Ночував Бог зна де. Шукав слідів старовини, а може, й скарбів, кажуть, що залазив у порослі мохом ями та витоки джерел, у такі темні щілини, куди хтось інший боявся б навіть зазирнути.
Вишукував старих дідів, таких, що були чужими для цілого світу й роками перебували з худобою на випалених посеред пущі галявинах. Одного такого він знайшов аж під Дзембронею. Той покинув панські володіння в Бережниці й осів тут. А іншого дивака – аж на Бабі Лудовій, цей був із тих головських, що колись цілою громадою воювали з цісарськими службами та правом, І так і не визнали панських прав. Фока вислуховував від них різні чутки: про велетів, про вільних войовників-опришків, про скарби та про чари. Він любив розповідати, але не все і не кожному все. Вже юнаком метикував собі, що люди не є однаковими, може, навіть не дуже подібні одне на одного.
Фока був підлітком, коли почав ходити з батьком на ярмарки за Чорногору, до Сиґета Мармароського, продавати бриндзу. Ярмарки відбувалися там (у ті часи) двічі на рік: влітку на святого Іллі та восени на Покрови. Жидів-купців у горах не було, а вірмени вже не ходили з купецькими караванами через Чорногору на Угри. Тому гірські ґазди самі продавали надмір своєї праці. Було багато вовни, з неї ткали вдома грубе сукно і продавали на ярмарках. На ці ярмарки люди також гнали волів, ялівок, а от телят ніхто ніколи не продавав. Сама подорож в обидва боки тривала вісім днів. Фока з батьком вели по двадцять коней, завантажених бербеницями з бриндзою. Коні йшли рядком плаями і ґрунями, один кінь вільно прив’язаний до другого. Коней вибирали бувалих, відважних, самостійних, послушних у ході ланцюжком. Фока йшов поруч із конем-провідником, а батько – у кінці валки. Кінь-провідник значив не менше, ніж провідник-людина. Він знав стежки, знав усі небезпеки на них, не збочував з дороги, навіть якби хтось його підганяв, слухав тільки своїх господарів, до чужих був налаштований вороже, міг бути навіть небезпечним. Здалека відчував диких звірів, зупинявся, втягав повітря, храпів або глухо іржав, остерігаючи людей і коней. Отак вони йшли хребтами, ніби високими берегами над лісовим морем. Ішли попри Дземброню, попри Суху Сиглу, а як заходили нижче від Чорногори