ручки, як білі квітки, тягнуться з дупла, а голос тоненький, лагідний такий, якби з-під серця їй говорить, щебече: «Неню, ненечко». Підходить вона ще ближче, дивиться: дупло те закрите, лиш через вузький отвір виступають рученята, а вона сокири не має і нічим не може зарадити. Помчала на верх до діда, розказала йому все, і прибігли обоє з сокирою. Почав старий дід того величезного кедра розбивати. Робота важка, змучився, але врешті зробив. І вийняли вони гарненьке біленьке дитятко, таке, що відразу говорило. А що трохи зачепив його дід сокирою – було таке, – то потім мало знак на ціле життя. Вони чудуються, пестять дитя, загорнули його в хустки, знак хреста на чолі поклали, а дитятко тішиться і сміється сердечно. Сама радість! Втішилися тим були старенькі без міри. Ясно їм зробилося на світі. Зараз же осідлали коней і завезли десь аж до Яворова до хреста. І там його назвали: Шумей і Кедринець. Через той шум лісовий, бо з шуму зачалося, і тому що кедра-мама його породила. Потім на тому місці оту хату поставили і колиску для нього зробили з кедрини. Та колиска дотепер є у моїй хаті. То був знак: що не тільки полонин і ґрунів має триматися наша віра, але що маємо увійти в пущу і там жити, де лише дерева, нявки, лісниці і старий Дідо лісовий зі своїм стадом до того часу мешкали. У тій колисці сам Довбуш, коли сюди заходив, барткою дитя колисав. Відтоді і побратимство, і дружба почалася з Довбушем та опришками. Кажуть також, що сарна сама принадилася і годувала дитину. А хлопець виріс із тої дитини дуже добрий, помічний. І господарний. І потім – повідають – з допомогою старого пустельника Онуфрія, що сто п’ятдесят років жив і півжиття просидів у скельній печері, оперезаний змієм, він зупинив вируючі замки зі шкла і братів своїх від зміїв визволив.
Велику втіху, велике щастя дала стареньким Божа пуща і кедр, хай би ся святили!
І тому ми, Шумеї, походячи від лісу та кедра, самі як той кедр: тверді й делікатні. Ліс кохаємо, з лісом ми побратими, лісові кревні, сини й онуки.
Коли ліс шумить, то мої прабатьки скликають мій рід. А коли живиця з дерева стікає, і моя кров тече.
Ці старі дерева, ці велети нам сили свої заповідають, дають у спадок. Коли ліс вирубуємо на нову полонину чи нову царину, слухаємо – і є такі, що чують, – як дерева говорять і шепочуть, що вік свій суджений віджили, а тепер наша черга, покоління ґаздівське має тут царювати, соки з землі тягнути, сонечком тішитися, дощем обмиватися, бурям протистояти, кучеряві голови піднімати гордо, як колись ті дерева – наші прадіди.
Так оповідав Фока про свій рід.
Гірський час
Пам’ять про давню історію й давні оповісті зберігається довго і надійно. Довгожителі, чудові оповідачі з пребагатою пам’яттю, соковитою і пахучою, як лука гірська, прозорою і бистрою, як повітря верховинське, але аж ніяк не м’якою, як віск, що стає податливим від першого-ліпшого подиху, словом, твердою, як кристал, оповідають: так і так було насправді, не інакше, все інше – то пуста балачка. Але див і чудес не відкидають у минулі часи. Оповідь наближає їх і притягує до нас. Трапляються вони і тепер. Адже їх передають
