Коли Фока підріс, старий Шумей узагалі не мав наміру дозволяти, щоб його одинака запхали до тієї цісарської пронумерованої отари. Натомість Фоку думка про військо не лякала, навпаки – йому кортіло побачити трохи світу. Але що, як батько не хотів і казав йому втікати у Чорногору. Щось там повідали, що треба йти до урядників, кланятися, просити, писати, подавати свідків і навіть присягати, що то одинак, а одинаків пан цісар раз і назавжди наказав звільнити від війська. Хоч мандаторію вже скасували, люди все ж – якщо не було неминучої потреби – воліли не мати справи з установами, бо не довіряли таким законам. Тож коли наближався термін призову, Фока за наказом батька зник із села.
На околиці Дземброні, під Чорногорою, серед вертепів, серед одвічної староведмежої дідизни, мав літовище старий Семен Зеленчук з роду Іванкових, чий син Федір, ровесник батька Фоки, колись утік від лапачів, а молодший син, якого ті схопили, багато років служив у війську. Ось у них і переховувався Фока.
Удень кожен робив те, що йому призначали, вечорами сиділи біля ватри, а після того, як подоїли і загнали корів, коли впоралися з господарством, балакали собі, багато всякого розповідали, як зазвичай воно буває. Від Федорового брата Фока почув неймовірно цікаві речі, а особливо про те місто на воді, де проходила військова служба полку, складеного з русинів та гуцулів. Звалося воно Венеція. Щодо того міста, то не було цілком зрозуміло, чи не розташоване воно поруч країни рахманської. Щось тут не складалося зі сторонами світу. Про рахманів відомо, що вони живуть між небом та землею і хати мають саме серед води. Але річ у тім, що рахмани живуть на сході сонця, а до Венеції треба їхати постійно на захід. Про венеціанців справді казали, що вони християни, але в кожному разі не є святими, як рахмани. А ще брат Федора розповідав, що у війську добровольці мають особливі мундири і що з ними поводяться гонорово.
За ніч у Фоки визріла думка зголоситися до війська. Як багато хто у ті часи, хто не користувався щоденно грішми і не потребував їх, Фока мав закопаний мосяжний казанок із дукатами. Невідомо, чи то був подарунок батька, схований на чорний день, чи Фока сам знайшов ті дукати під час своїх мандрівок та пошуків скарбів. Нічого нікому не кажучи, він покинув Семенову стаю, відкопав свій казанок, з батьківської зимарки взяв собі коня, осідлав його, не забув як слід озброїтися і рушив у дорогу своїми, тільки йому відомими стежками. У Яворові сповістив батька через родичів і помчав далі. У Коломиї він вже не боявся батьківської погоні. Якось дістався до Львова і в самій губернії зголосився, що хоч він і одинак, але з доброї волі хоче служити цісареві. Але хоче служити