За тиждень, після того як я закінчила навчатися в бізнес-школі, мені зателефонував її адміністратор. Їхня секретарка переїжджала до іншого штату. Він запропонував мені роботу, і я погодилася. Коли два роки по тому школу закрили, я отримала адміністративну посаду в місцевому університеті, у якому почала вчити журналістику на вечірній програмі. Ніколи про таке не думала, але виявилося, що мені це добре вдавалося.
Нещодавно я збирала речі, щоб переїхати з Пенсильванії до Техасу, і натрапила на бабусину вишивку. Вона була пожовтіла та зношена, але слова на ній досі багато про що говорили. Заплющивши очі, я уявила бабусю та її сповнені віри очі, що вказують на приказку. Я знала, що вона сказала б того жахливого дня, коли я втратила ногу. Якби цього не сталося, я не знайшла б справжнього кохання, не мала б письменницької кар’єри – успішної роботи, завдяки якій на моєму столі густо; і, безсумнівно, усе це сталося тому, що мені «підморгнув сам Господь».
14. Прогулянка попри параліч
Деякі бачать безнадійний кінець, тоді як інші бачать нескінченну надію.
У мене пішло сім років, щоб усвідомлено відтворити події 22 січня 2003 року. Мені бракувало сміливості поглянути в очі тому, що сталося. Я переживаю це у своїх снах. Багато разів мій чоловік Боб будив мене вночі, тому що я кричала уві сні. Я давно мала перестати гамувати ці спогади. Час розповісти мою історію.
Багато зацікавлених людей розпитували мене про подробиці того, що сталося, перепрошуючи за свою допитливість. Не потрібно вибачатися. Я сама боялася визнати це й розповісти правду. Як казав Крістофер Рів26: «Жити у страху – це не жити зовсім».
Кейп-Код, де я жила, – мрія кожного каякера. Роками ми з Бобом плавали на каяках у будь-яку пору року і планували свій робочий графік, зважаючи на припливи і відпливи. За два дні до того, як мені стало зле, на прекрасній зимовій екскурсії в затоці наш човен супроводжували допитливі тюлені.
Того вечора почалися дивні симптоми. У ліжку я не могла спокійно втримати свої ноги й до ранку сиділа та дивилася телевізор, постійно дриґаючи ними. Наступна ніч була пекельна, адже мені доводилося постійно вставати й сідати. Потім я відчула, наче нервові імпульси збожеволіли. Мої ноги самі собою розгойдувалися так далеко, як могли дістати.
Боб зателефонував нашій подрузі Джуді, головній лікарці Бостонської лікарні, розташованої за дві години їзди від нашого будинку. Я бачила, що Боб намагався стримувати паніку.
– Що вона сказала? – запитала я.
– Що це кепсько.
– Просто скажи мені!
– Вона сказала: «Негайно вези Саралі до мене у відділення невідкладної допомоги. Зустрінемося там».
– А як вона гадає, що зі мною?
– Вона думає, що це пов’язано