Дякувати Богу, церква не була така недбала, як я. Мій пастор, який не міг сидіти прямо через нещодавній спонділодез35, укладався на заднє сидіння своєї автівки, а його дружина щодня впродовж багатьох тижнів мого перебування в лікарні відвозила святого отця до мене. Повернувшись додому, за кілька тижнів я змогла відвідувати церкву. Наші чудові парафіяни підготували спеціальне місце, де я могла сидіти, не завдаючи болю своїй шиї. Мені тепер бракувало трьох верхніх хребців.
Моє колишнє життя скінчилося. Я навчилася очікувати неочікуваного та приймати неприйнятне. Мій стан змусив мене засвоїти нові навички й елегантно залишити старі позаду. Я навчилася цінувати кількох вірних друзів, які пройшли зі мною крізь це. Я дізналася, яких фінансових витрат вартує родині, належній до робочого класу, тривала хвороба.
Однак найголовніше я дізналася, що любов може все подолати. Ми з чоловіком планували відпустку, зважаючи на наш шкільний графік. Однак чоловік здивував мене раніше, ніж я очікувала. Одного дня він приїхав додому за кермом величезного коричневого не нового будинку на колесах.
Вражена, я подивилася на довгі східці, що вели до входу.
– Чи ти забув, що я не можу спуститися? Ти можеш його повернути? Гадаю, наші плани потрібно відкласти або взагалі скасувати.
– Так, я можу повернути фургон. Я ще не уклав угоди. Але чи ти забула, що в мене є руки? Я можу внести тебе. – І він вказав на вільне місце біля вікна. – Тут чудово пасуватиме зручне крісло. – І ми лишили будинок на колесах.
Раніше я завзято грала в боулінг, брала участь у двох лігах на тиждень. Коли почався зимовий сезон, я почувалася краще, але досі була слабка, носила шийний корсет і ходила з палицею. Товариші по команді запросили мене прийти й повболівати за них. Однак коли я прийшла на гру, вони сказали:
– Нам досі потрібен ще один гравець, звісно, якщо ти відчуваєш, що зможеш це зробити. Ми вирішили не шукати тобі заміни.
– Я не можу. До того ж я позбавлю вас усіх шансів на перемогу. – Ми вигравали лігу два роки підряд.
– Ми хочемо, щоб ти спробувала.
– Що ж, можна, – відповіла я.
Оскільки я не могла тримати важку кулю, то вибрала одну з дитячих, узула спеціальні черевики для боулінгу, замахнулася й кинула її на доріжку. Куля покотилася, збивши три або чотири кеглі. Усі в залі почали аплодувати мені. Я повернулася до своєї команди – із палицею в руці й у шийному корсеті. Уже скоро моя середня кількість очок у сто шістдесят п’ять упала до вісімдесяти, але я грала! Я навіть здобула нагороду. Моя команда замовила мені особливий приз, на якому було вигравіювано «Найвідважнішому гравцеві». Це досі найдорожча для мого серця нагорода. Ми також отримали командний приз – за останнє місце!