Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує. Джек Кэнфилд

відкинувся на своєму сидінні й насолоджувався розкішшю зручної подорожі, помічаючи, що місцеве сонячне світло й пейзажі дуже різняться від флоридських. Хочу зауважити, що колись були часи, коли я мріяв побачити гори та пагорби і пропускав, як змінюються кольори різних пір року. Утім, Флорида стала чудовим місцем, де я міг жити, вийшовши на пенсію, і піклуватися про свою стару матір, крім таких ситуацій, як-от потенційно серйозна медична проблема в мого сина. Я тішився, що донька захотіла й могла перевезти мене, щоб я побачив його після операції. Для неї це також була безкоштовна подорож – можливість відвідати старих друзів та решту родини.

      Поволі ми в’їжджали у Вірджинію, де дерева й долини блищали все яскравіше, а глибокі зелені тіні відбивали сонячне світло пізньої весни. На одному з найгарніших місць висхідного шосе, скільки сягав наш зір, справа ми бачили мальовничі долини й багато миль акуратно доглянутих сільськогосподарських угідь, усіяних білими будівлями цивілізації. Зліва височіли круті скелі, спрямовані в небо, по яких струмками стікала вода; ці навислі скелі де-не-де були вкриті мохом і молодими рослинами, що підкреслювали нахил гори. Час від часу траплялися невеликі купи каміння та бруду, які ніби відкололися від скель і лежали як доказ невдалої спроби людини підкорити цю пагорбкувату місцину.

      Я перевернувся на правий бік, прагнучи знайти гору, від якої нібито «відкусили» верхівку. Припускаю, що це зробили люди, а не природа, щоб легше було надавати комунальні послуги та інші блага цивілізації, однак для моєї родини цей пошук став грою – ми завжди шукали той знак, коли наближалися до місця, де мешкав дядько Чарлі.

      Було 28 квітня 2009 року – день, який не маю забути, але як довго насправді зможу його пам’ятати?

      Порушуючи спокій приємної подорожі, задзвонив мій мобільний. Я подивився на телефонний номер і відповів із деякою тривогою. Я чекав на цей особливий дзвінок.

      – Доброго дня, містере Беннетт, – промовив бадьорий голос. – Це Аннетт з офісу доктора Джея. Він повідомляє вас, що надійшли результати томографії. Вони вказують на хворобу Альцгеймера.

      Мені захопило подих! Жодного привітного слова, щоб розтопити лід чи пом’якшити удар, – лише жахливий діагноз – той, на який очікував, але ж усе одно страшний. Я навіть попросив зробити ПЕТ-сканування (метод візуалізації – позитронно-емісійну томографію, тобто тривимірні зображення роботи організму).

      – Доктор Джей хоче, щоб ви негайно почали лікування, – додала Аннетт. – Я випишу вам рецепт. Гарного дня. – І швидко поклала слухавку.

      Я закрив мобільний, поклав його в сумку й нічого не сказав, лише дивився на пейзаж, який утратив трохи свого магічного блиску.

      – Хто дзвонив? – запитала Сью.

      – Хтось із офісу лікаря, – відповів я, намагаючись хоча б трошки усміхнутися. – Щодо рецепта для моїх проблем із пам’яттю.

      Вона повернулася до мене й почала говорити.

      Я поклав руку на руку доньки, зупиняючи її перед тим, як вона почне мене розпитувати.

      – Стеж