Зазначу, що статура в цього тридцятишестирічного Ґері Скіннера була непогана. І руки, наскільки я бачив, у нього м’язисті. Окрім того, коли він щось пояснював Джен, то нахиляв голову набік – це ж має щось значити, чи не так? Чи виникло між ними щось? Складно сказати. Одного разу запала багатозначна тиша – на 6,41 секунд. Це ж не просто так?
– І що, ти їх усі прочитала?
Мабуть, саме цим запитанням він і поставив на собі хрест. А може, це через його тату? Що, невже так погано мати напис WHUFC[18] на шиї?
– То що, ти подумаєш і мені зателефонуєш?
Наступну свою стратегію я б описав як «покращена хаотичність». Мені не подобалося, що повсякденна взаємодія Джен із людьми нагадувала молекулярний хаос, і я почав за нею стежити в середовищі, яке в голлівудському фільмі стилю нуар («Оголене місто», 1948 рік, реж. Жюль Дассен) описали так: «Тут вісім мільйонів історій… і це одна з них».
Мені здавалося, що супермаркети – особливо вдалі місця для зародження романтичних стосунків, особливо в час пік, коли після роботи між полицями вештаються просто сотні молодих людей, які потім тягтимуть їжу й алкоголь у свої самотні домівки.
Узагалі камери спостереження в супермаркеті з його яскравим освітленням поступаються хіба що телевізійним камерами. Тут можна наблизити зображення та роздивитися кошики людей, за якими легко зробити висновок про соціально-економічні й романтичні аспекти їхнього життя. Готова їжа на одного й пляшка вина «Соаве» = самотній. Підгузки й п’ятилітровий пакунок вина = одружений, має дітей.
Так, одного вечора в понеділок я помітив презентабельного молодого чоловіка. У кошику чоловічі засоби для догляду, лінгуїне[19], вино ламбруско, банка соусу до пасти – точно набір не для того, хто хоче когось здивувати своїми кулінарними талантами. І я певен, що вже бачив його раніше. Уже за соту долю секунди програма розпізнавання облич видала мені його ім’я й професію (актор), а ще за одну вісімдесяту секунди я вже оглядав його вітальню в Чизику[20] через камеру ноутбука, що лишився відкритий на столі. У променях післяобіднього сонця я побачив кілька театральних плакатів у рамках (вистав «Трамвай «Бажання»» та «Я та моя дівчина»), а ще рудого кота, який завзято вилизувався на дивані.
Джен і власник того кота (сценічне ім’я Тобі Вотерс) зараз були на відстані в 3,12 метра в одному з проходів супермаркету, який зумисне розширили для того, щоб вони повільніше проходили вздовж товарів із високою націнкою. Він обирав яловичину, а вона баранину. Я одночасно зателефонував їм на телефони, і вони всупереч волі глянули одне на одного й усміхнулися.
– Алло? – піднесла вона до вуха свій айфон.
– Тобі слухає, – мовив він у свій.
Було приємно спостерігати за виразом їхніх облич, коли вони усвідомили, що говорять одне з одним. Ніяк не менше за це мене здивувало (приємно здивувало) власне почуття вдоволення. Я знову вплинув