Ральф спантеличений.
– Звідки ви знали, що ця пляшка для нас? – запитує він в офіціантки.
– Сказали – для чоловіка в чорному з жінкою теж у чорному.
– Але тут ледь не всі в чорному, – зауважую я.
– Сказали, сидять на дивані від Філіппа Старка під дзеркалом навпроти картини Тамари де Лемпицької.
Ми з Ральфом ошелешені.
– Звідки його помічниця могла таке знати?
– Слухайте, я маю бігти. Насолоджуйтеся шампанським.
– Я взагалі-то не п’ю алкоголь, – каже Ральф.
Тим не менш, ми наливаємо собі по келиху, цокаємося і він робить кілька ковтків – я бачу, як йому дало в носа, бо на очі миттю навернулися сльози.
– Не думаю, що Стів прийде, – вичавлює він. – Тобто Сті-і-ів, – усміхається, наче дурень.
От же дідько! Mirabile dictu[25], як кажуть у модних романах. Він просто на очах перетворюється на якогось Оскара Уайльда.
Як для непитущої людини він почав напиватися зі знанням справи. Десь на половині другої пляшки він почав верзти щось про «нейронні мережі» та «рекурсивні кортексні ієрархії», а я вже давно перестала його розуміти. Але все одно приємно тут сидіти добряче напідпитку, роздивлятися всіх цих хіпстерів із Шордіча[26] у тьмяному світлі та знати, що точно ніхто тобі не скаже, що так уже сталося і не скривить свої паскудні губи. До речі, після кількох келихів Ральф не такий уже й страшний – щось середнє між байронівським виразом обличчя та ідіотським.
– Ральфе, – звертаюся я трохи голосніше, ніж хотілося. – Ральфе, годі. Годі цих балачок про техніку. Я перестала тебе розуміти десь на етапі чогось некрофільського…
– Нейроморфного.
– Ага, отого. То розкажи краще про себе.
– Ну, добре. А що тобі цікаво?
Чесно?
Аж нічого.
Але ми вже тут – так вже сталося! – і шампанське вже ллється рікою, тож я запитую:
– Ти одружений?
Мабуть, я запитала трохи невчасно. Ральф саме зробив ковток, а потім почув це й ледь не захлинувся. Вино йому навіть носом пішло, і на нас почали озиратися.
– Господи, пробач… Я тебе не облив?
Узагалі-то, облив.
Ми витираємо стіл серветками, а він каже, що не одружений. Хоча колись у нього була дівчина, Елен, і вони кілька років зустрічалися. На її імені в Ральфа тремтить голос.
– А чому ви розійшлися? – та навіть телепень зрозумів би, що вона його кинула.
– Вона померла.
– От лихо! Ральфе, пробач мені!
– Та нічого. Ні, звісно, це не нічого, але ти ж тут ні до чого.
– Як це сталося?
Повисла довга пауза. Ральф часто кліпає очима – він, схоже, от-от заплаче. Нарешті він промовляє:
– Може, замовимо ще пляшку?
Автомобільна аварія. Крововилив у мозок. Лікарі так і не зрозуміли, що стало причиною чого. Їй було двадцять дев’ять. Відтоді в нього